Розділ 57: "Місія: А. Горготало"

Розділ 57: "Місія: А. Горготало"

Було темно, як в лісі, але дратівливий гудок вентиляції псував всю атмосферу.

- "Ммм... Мм!! МммМм... М!" - промичав Іванко з ізолентою на губах.

- "Що ти кажеш?" - зацікавлено запитала хлопчика Бумбія Даша. В обох вони сиділи на залізних стільцях прикованих один до одного спинками посеред невеличкої, пустої кімнати, як догадувалися діти, адже на їх головах були одягнуті брудні мішки спід картоплі.

- "Ммм..." - спадаючим тоном від перевтомлення закінчив свій без безглуздий монолог Іванко. Вже як годину вони чекали на питки та допити й Бумбія із самого початку вже почала до цього морально себе підготовлювати. І за брата не забула.

= Забудь всю важливу інформацію, щоб вони не змогли нічого з тебе витягти! = - казала дівчинка до Іванка. Після цього вона вже понад годину вислуховувала його знедоволення та скарження в пустоту. Здавалося, мов хлопчик забув більше, чим потрібно було. Після того, як Іванко затих, діти почули як у невеличку кімнату нарешті увійшла одна людина й судячи по шагам та ритмічним топотом під знамениту на той час пісню від Рамштайну, це була людина ще з тим характером. За ним увійшли ще двоє більш крихітних, нормальних людей і зняли з дітей мішки.

- "Доброго дня, шановні." - промовив величезний дядько, якого Іванко із Бумбією побачили збоку від себе за брутальним, залізним столом. Все у кімнаті, здавалося, було залізним, крім дітей та двух охоронців.

- "Прошу залишити нас втрьох." - промовив дядько за столом до двух поліцейських й безумовно послухали вищого по званню. Коли двері захлопнулися, дядько навів настільну лампу на дітей й ті одразу примружилися від сяйва. Тепер було важко розгледіти обличчя дядька й від цього Іванку стало ще страшніше.

- "Мммм!!!" - голосно замичав Іванко, намагаючись вирватися зі стільчика та оков.

- {З дітьми я ще справи не мав...} - подумав за своє життя дядько, поки Бумбія заспокоювала Іванка.

- "Що вам потрібно!?" - безстрашно запитала Бумбія Даша у дядьки, дивлячись крізь світло йому прямо в очі.

- "Не буду розтягувати шину мопеду. Нам потрібен лише ваш хитрий потенціал." - промовив дядько, все більше нахилившись над столом та розставивши свої руки по бокам. Іванко не витримав. Після такої загрозливої пози, маленький хлопчик знову втратив свідомість і його голова тихо схилилася над тілом, як у вбитого.

- "Дуже цікаво! Коли це жалюгідній поліції знадобилася наша допомога? Чи не бачите, що я зараз не в тій формі, щоб бандитів ваших ловити? Чи ви терорюги, які хочуть виростити нас, бідолашних дітей, як своїх зеків? А?!" - понесло Дашу розносити по фактам величезного, накачаного дядька.

- "Значить так. Тут кричати буду Я, а по друге, запитання також буду ставити Я. Все зрозуміло?" - грубим, але в той же час спокійним голосом промовив дядько поліцейський, що в той момент навіть стелю затрусило.

- "Так, командир!" - запищав своїм голосом Іванко, одразу прокинувшись після гарчання чоловіка та грохоту в кімнаті.

- "Ану циц!" - промовила Бумбія Даша до Іванка. - "Ми не здамося якомусь дядькові в костюмі. Він навіть не має жодної здібності, як і всі інші співробітники поліції, тому їм і потрібна наша допомога."

- "Ду!... Ду хаст!... Ду хаст міх!..." - наспівував пісеньку дядько, слухаючи музику із своїх провідних навушників та гортаючи щось в своєму сенсерному телефоні.

- "Що ви робите?" - здивовано запитала Бумбія Даша у дядьки. Той вчепився за один із навушників і ще пару секунд потримавши його у вусі, мов дуже хотів щось дослухати, чи поставити музику на паузу, витягнув навушник.

- "Ну кароче. Ви помагаєте нам спіймати одного забіяку, а ми заплющуємо очі на пограбовані вами музеї і ви повертаєтеся до себе додому, мов ні в чому не бувало." - на розслабоні промовив чоловік й обперся на спинку стільчика. Незабаром, почулися звуки, мов лопався, чи бився сам об себе метал, але звук був трішки приглушеним. Діти спочатку підскочили від неочікування, але потім знову сіли, поставивши стільчики на місце.

- "Вибачте. Це моя спина. Точніше хребет." - легко розминаючи свої сустави, промовив дядько. - "Доречі, зовсім забув представитися. Я полковник п'ятого підрозділу загону 'Вовченята' - дядя Рома." - додав дядько й опустив прожектор лампи на стіл.

- "Щось я так і уявляла, що ви просто якийсь дядько." - рівнодушно промовила Бумбія.

- "Не просто дядя. А дядя Рома!" - загарчав на маленьку, наглу дівчинку полковник.

- "Ну добре. А я Бумбія Даша із сім'ї Бум-Бум, а це мій невдалий брат - Іван." - промовила Даша, вказуючи на тремтячого хлопчика легким взмахом свого волосся. Дядько ледве помітно помутнів й майже спокійно встав із-за стільчику.

- "Ти сказала, Бум-Бум?" - тихішим голосом запитав дядя Рома. Даша посміхнулася й хизуючись, відповіла дядькові: - "Це тобі нічого не каже? Та моя мама, та Свята Матір Бейлі Бум засудять та пожиттєве-пожиттєві в карцері з тортурами. Ти пожалкуєш, що нарвався на нас - дуо кровавого царства та м'ягесеньких подушок!" - вже більш пригрозливим тоном продовжила Бумбія Даша.

- "Ааа. Вибач. А ти не могла б сказати, як твою маму звати?" - з помутнівшими очима запитав дядько у дівчинки. Іванко до сих пір не міг зрозуміти, де вони знаходяться, але не заважав діалогу. В той час були дуже клейкі ізоленти.

- "Ти що, ще допитувати нам будеш? Ану бістро відпустив нас, а то знаєш сам, що далі буде." - загарчала Даша, підскочивши на ноги разом із двома стільцями та Іванком за спиною.

- "Її випадково не зовуть Хуторок Юлія Рогаліковна?" - все з більшою залежністю допитувався дядя Рома.

- "Так..." - промовила Даша. Стихши та сівши назад на місце, дівчинка не могла зрозуміти наміри та дії 30-літнього чоловіка. Після її відповіді, дядько сів назад за стіл з понуреним поглядом.

- "Тобто у неї вже є інший..." - промовив тихо сам до себе дядя Рома.

- "Звідки ви це взяли?" - обурилася Даша, ніяк не уявляючи свою маму - Юлію Хуторок з якимось незнайомим чоловіком.