Розділ 53: "Розвага посеред нудного дня"

Арка 7: "Болюче минуле Іван-о-Будди"
Розділ 53: "Розвага посеред нудного дня"
- "Караул!" - тихо запищала маленька Бумбія. Іван, який вичікував на знак від сестри, хутко метнувся із-за кутку по коридору і вирубив охоронця сковорідкою, який щойно обернувся до нього спиною. Даша підбігла за 5-річним Іваном й вони продовжили свій шлях по лабіринту величезного музею.
- "Куди далі?" - запитав Іван, біжучи бік обік з Бумбією. Дівчинка дістала із кишені діамантовий кнопковий телефон нокіа й з розбігу кинула його в стіну, яка щойно показалася перед ними. Стінане витримала та не чекаючи здалася від натиску. Грохот пішов по периметру будівлі, що навіть деякі люстри в дорого-оздобленому коридорі повалилися на підлогу й настала темрява, яка обривалася за дірою в стіні.
- "Туда нам нада!" - загарчала маленька Бумбія й схвативши повільного як черепаху Іванка поскакала прямо на зустріч світлу.
- "Блін. Завжди тобі матуся дарує дорогоцінні речі. А я взагалі-то також хочу новий нокіа!" - бурмотів Іван.
- "Знайшов коли сімейні проблеми обговорювати!" - майже без ніякої злості промовила Бумбія. - "Ми зараз банк грабуємо, а не корисними справами займаємося. От коли наша мама скаже мити всі наші 33 автівки, тоді й поговоримо."
Іванко надувся, але через мить серйозно настроївся на їх місію, згадавши про винагороду, які вони самі собі зароблять.
Через мить в музеї почувся галас накачаних охоронців - {Мабуть зі зброєю...} - подумав маленький Іванко. Вмить, Іван та Даша з розбігу стрибнули в діру й їм в очі сильно пробило світло, на яке їм знадобився деякий час, щоб звикнути. Розплющивши їх, діти побачили перед собою ще довгий коридор з великими, стальними дверима наприкінці й ще двома недовгими по бокам. Голоси роздратованих охоронців були вже ближче й ближче і за мить почулася тривога.
- "Подивись!" - швидко промовив до Бумбії Іван. Даша вгледілася в стальні двері й побачила, що залізні поршні почали потроху захлопувати по бокам додаткові замки, що повинно було призвести до повного обмеження сейфу.
- "Ха." - легко посміхнулася маленька Бумбія.
- "Чого ти смієшся? Ти хочеш сказати, що тобі матуся подарувала ще один телефон про всяк випадок?! Схаменутися можна!" - знову обурився Іван.
- "Та що ти про свій телефон заладив? Зараз на це немає часу." - відповіла Бумбія. - "В мене взагалі-то є одна ідея😏 Не зря я найкраща учениця в інституті." - промовила із запальним настроєм Даша. Дівчинка дістала із свого портфелю гідростатичний мішок із пробкою й відкрутила від нього кришечку, як від пляшки газованої води. Раптом, Іван помітив, як із-за кутку в правому коридорі вибігло декілька озброєних людей зі спецназу, а потім й зліва десь понад десяток показалися й бігом наближалися до дітей із сім'ї Бум-бум.
- "Стояти!" - прокричав один із них й деякі з них одразу зупинилися та націлилися вогнепальною зброєю на Івана та Дашу.
- "О присвята Матір Бейлі Бум!" - злякався маленький Іванко й накрив себе своїми руками над головою. Бумбія без ніякого страху, мов знаходячись на червоній доріжці, взялася бєшеним сміхом, тим самим здивувавши охорону, взяла за шкибарки маленького Івана й швидко побігла за куток прямо до стальних дверей. Вмить за ними почулася стрільба, але ніхто не встиг влучити в маленьких безпомічних дітей.
- "Чого встав як вкопаний?" - вигукнула до Івана Бумбія. - "Насолоджуйся місією!😝"
Іван впав в невеличкий шок. Маленькому хлопчику здалося, що йому попали пулею в коліно. Все ще скрутившись, його волокла по підлозі маленька Бумбія і перед ними стала дверь від головного сейфу музея. Даша плавно провела свою руку від плеча до низу й вмить із мішка струєю виплила кров і утворила із себе кільце. Випрямивши свою руку перед собою й розтопиривши свої пальчики, п'ятилітня Бумбія своєю магією крові розкрутила це кільце з неймовірною швидкістю й пустила його прямо в сталь. Після зіткнення, в двері залишилася рівна, кругла діра, й щоб далі не волокти тяжкого Івана за собою, Бумбія бросила його на підлогу, штовхнула ногою й з тривожними словами: - "Вставай! Араби йдуть!" - Іванко швидко встав й не промовивши ні слова побіг далі з Дашою за двері.

Через пару секунд, спецназ обережно виглянув із-за кутку й побачивши одні двері з дірою, махнув рукою, тим самим дав волю роз'яреній товпі охоронців. Вони всі швидким шагом підійшли до дверей та для безпеки кинули декілька світлових гранат в темне приміщення, а після по одному заскочили в камеру. З ліхтарями на зброї вони заповнили велике приміщення й заглядали за кожну вазу та картину, щоб знайти малих та шкідливих малоліток.
- "Виходьте й ми вам не нашкодимо!" - закричав ватажок групи.
- "Де вони ділись?" - запитав один у іншого шепотом.  - "Тут навіть вікон та вентиляції немає."
- "Не знаю. Навіть якщо вони знову проробили цей трюк з прориванням дір в стінах й якось швидесенько забудували чимось прохід, то вони ще не встигли втекти з музею. Це пріміщеня знаходиться між 5-ти метровими стінами, за якими ще довгі коридори та зали для експонатів."
- "Там є наші люди, тому вони не залишаться незнайденими." - впевнено промовив інший. Ватажок взявся за рацію й тільки натиснув на кнопку, як зі стелі по всій площі кімнати хлинули списи із крові й весь спецназ був моментально проткнутий твердою, червоною гущею насмерть.
- "Хороша робота, Ваня." - посміхнувшись, мовила Бумбія й вони разом обережно приземлилися на підлогу посеред кучі трупів. - "Швидко зреагував. Твоя здібність аеродинамічної подушки іноді й справді дуже допомагає. Навіть ховатися не мали потреби."
- "Дякую🙂" - промовив Іван, намагаючись не звертати уваги на жорстоко перебитий спецназ Дашою.
- "Я пожартувала. Звісно моя здібність набагато краще, адже моя кров на відміну від твоїх подушок може хоч якусь силу удару завдати." - почала сміятися Бумбія, впевнившись, що інші охоронці ще не близько. Івану навіть стало трішки прикро від слів його сестри, але вона була права. - {Я тільки й відштовхувати можу.😔}
- "Ти не права!😡" - грізно промовив маленький Іван й утворив невеличку, жовто-прозору, мов із лазеру аеродинамічну подушку прямо перед своєю рукою, якою щойно вказав на Бумбію й та відлетіла в купу експонатів з вазами.
- "Ти що робиш? Боляче взагалі-то. Я ж після твоїх подушок можу влетіти в щось тверде!" - розлютилася маленька Даша, піднімаючись на ноги та поправляючи свій рюкзак за спиною.
- "Саме так!" - гордо поправив своє волосся Іванко. - "Ти влітаєш, а саме від цього ти й отримуєш біль від удару. Не все так просто, сестричко." - посміхнувся Іван, після чого отримав ляща кровавою рукою й відлетів в іншу стіну.
- "Давай поторопимося. Нам потрібно знайти цю каменюку." - промовила Даша, провіряючи своє зап'ястя на присутність перелому.
Дівчинка озирнулася в глиб приміщення й під світлом ще працюючих ліхтариків від зброї, які валялися на підлозі, помітила самотній графітний столик. На ньому відблискувала скляна коробка, під якою лежав 12-ти граний камінь з незрозумілими надписами на кожній його стороні.
- "Ось де він!" - чуть не заверещала від радощі Бумбія. - "Це стародавній камінь родів Чху-ань-Падрижек. А вони, як факт, недалекі предки сім'ї Бум-бум." - розповідала Івану Бумбія. - "В історії 2-го курсача прочитала🧐"
- "В сенсі?! Я думав, що ми банк грабувати прийшли!" - розчарувався Іван.
- "Та не бикуй ти. Знаєш, що буде нам від мами, якщо ми принесемо цей камінь їй?" - завела інтригу Даша, поки скальпелем потроху вирізала дірку в скляній коробці у вигляді сердечка.
- "І що?🤩" - обрадувався Іван, вже вигадуючи собі новий телефон, потипу нокіа.
- "Чапалах!" - обірвала мрії малого хлопчика Бумбія Даша. - "Але якщо чесно, то ми не просто так прийшли за ним." - продовжила дівчинка, вже обережно витягуючи тяжку каменюку розміром з чашку голову маленького Івана. - "Священа Матір Бейлі Бум таємно від нашої мами обіцяла мені за нього підвищення до княгині сім'ї Бум-бум. Навіть сестра Александра мені обзаздриться.😈" - зловісно посміхнулася Бумбія.