Розділ 7

звали Дарина.

Вона жила далеко від центру Темного міста й ніколи не цікавилася старими легендами.

До того вечора.

Дарина поверталася додому, коли побачила біля дороги маленьку книжку.

Обкладинка була чорною.

На ній не було назви.

Лише символ — три переплетені кола.

Дарина підняла книгу.

Щойно її пальці торкнулися обкладинки, сторінки самі почали перегортатися.

На першій сторінці з'явився напис:

«Якщо ти це читаєш — місто вже знає твоє ім'я».

Дарина насупилася.

— Дуже смішно...

Вона хотіла закрити книгу.

Але наступна сторінка відкрилася сама.

Там було написано:

«Не повертайся додому».

Дарина завмерла.

— Що?

Потім з'явився ще один рядок:

«Твоя мама зараз не вдома».

Дарина відразу побігла.

Коли вона дісталася будинку, двері були відчинені.

— Мамо?

Тиша.

— Мам!

Ніхто не відповів.

Дарина зайшла всередину.

У будинку все було на своїх місцях.

Чайник.

Телефон.

Ключі.

Але мами не було.

На кухонному столі лежала записка.

«Не шукай мене.

Якщо знайдеш чорну книгу — спали її».

Дарина повільно подивилася на книгу в руках.

— Звідки мама знала про неї?..

Книга раптом стала гарячою.

На сторінці з'явилися нові слова:

«Вона бреше».

Дарина відступила.

— Хто?

Сторінка перегорнулася.

«Твоя мама».

Дівчина відчула холод.

Опівночі в будинку пролунав стукіт.

Тук.

Дарина завмерла.

Тук. Тук.

Вона підійшла до дверей.

— Хто там?

У відповідь почувся голос мами:

— Даринко, відкрий.

Дарина вже простягнула руку до замка.

Але чорна книга впала на підлогу й відкрилася.

На сторінці було написано:

«НЕ ВІДКРИВАЙ».

Голос за дверима став іншим.

— Даринко...

Тепер він звучав старим.

Потім дитячим.

Потім чоловічим.

А потім знову маминим.

— Відкрий.

Дарина відійшла.

— Ти не моя мама.

За дверима настала тиша.

А потім пролунало:

— Правильно.

Ручка дверей почала повільно повертатися.

Дарина схопила книгу.

— Що мені робити?

На сторінці з'явилося:

«Знайди кімнату, якої немає».

— Де?

«У твоєму будинку».

Дарина почала шукати.

Спальня.

Кухня.

Вітальня.

Коридор.

Нічого.

Але коли вона пройшла повз стару шафу, почула звук.

Тук.

Вона відсунула шафу.

За нею були двері.

Дарина ніколи їх не бачила.

На дверях було написано:

«КІМНАТА 0».

Книга затремтіла.

На сторінці з'явилося:

«Твоя мама залишила це для тебе».

Дарина вставила руку в щілину.

Двері відчинилися.

Всередині стояли десятки фотографій.

На кожній була Дарина.

Але на деяких фотографіях їй було не п'ятнадцять років.

Їй було п'ять.

Три.

Один.

А на останній фотографії вона стояла поруч із незнайомою жінкою.

Дарина придивилася.

На звороті було написано:

«Дарина та її справжня мама. День народження. 2011 рік».

Дівчина застигла.

— Справжня?..

Позаду неї пролунав голос.

— Тепер ти починаєш згадувати.

Дарина обернулася.

У дверях стояла її мама.

Але її очі були повністю чорними.

— Мамо?

Жінка усміхнулася.

— Я не твоя мама.

Книга сама перегорнула сторінку.

Там з'явився останній напис:

«ТІКАЙ».

Жінка зробила крок уперед.

— Запізно.

А за її спиною відчинилися ще одні двері.

За ними була темрява.

І з темряви хтось прошепотів:

— Дарина... ми чекали на тебе п'ятнадцять років.

Дарина застигла посеред кімнати.

Перед нею стояла жінка, яка багато років називала себе її мамою.

Але тепер її очі були чорними.

— Хто ти? — прошепотіла Дарина.

Жінка усміхнулася.

— Та, хто берегла тебе від правди.

— Де моя справжня мама?

Жінка не відповіла.

Чорна книга на підлозі сама перегорнула сторінку.

На ній з'явився малюнок старого будинку.

Під ним було написано:

«БУДИНОК НА КРАЮ ЛІСУ».

Дарина схопила книгу.

— Вона там?

Жінка різко змінила вираз обличчя.

— Не смій шукати її.

— Чому?

— Бо якщо ти її знайдеш, прокинеться те, що спало разом із нею.

Дарина відступила.

— Я все одно піду.

Вона кинулася до дверей.

Жінка спробувала її зупинити, але чорна книга спалахнула світлом, і двері самі зачинилися між ними.

Дарина вибігла на вулицю.

Дощ уже почався.

Вона бігла, стискаючи книгу.

За кілька хвилин перед нею з'явився ліс.

На самому його краю стояв старий будинок.

Той самий, що був на малюнку.

Вхідні двері були відчинені.

Дарина зайшла.

— Мамо?

Тиша.

На стіні висіли фотографії.

Софія.

Аліса.

Мія.

Ліза.

Імена, які Дарина вже чула в легендах про Темне місто.

Вона зрозуміла:

усі історії були пов'язані.

Раптом з другого поверху почувся голос:

— Дарина...

Цього разу голос був справжнім.

Вона піднялася сходами.

У кімнаті біля вікна стояла жінка.

Дарина одразу впізнала її з фотографії.

— Мамо?

Жінка повернулася.

На її очах були сльози.

— Донечко...

Дарина кинулася до неї.

— Я думала, що ти померла!

— Ні. Мене сховали.

— Хто?

Мама подивилася на чорну книгу.

— Вона.

— Книга?

— Це не просто книга. Вона записує тих, кого Темне місто намагається забути.