Розділ 4

Її звали Аліса.

Вона жила в самому центрі Темного міста й ніколи не вірила в надприродне.

Принаймні до того дня, коли побачила власну смерть.

Це сталося вранці.

Аліса стояла перед дзеркалом і розчісувала волосся, коли раптом її відображення перестало повторювати рухи.

Вона завмерла.

Відображення продовжило розчісувати волосся.

А потім підняло голову.

І подивилося прямо їй в очі.

Аліса відступила.

— Що?..

Відображення повільно піднесло палець до губ.

Потім написало на запітнілому дзеркалі:

НЕ ЙДИ ДО ШКОЛИ.

Аліса моргнула.

Напис зник.

Вона кілька секунд дивилася на дзеркало.

— Мені просто здалося.

Але коли вона вийшла з дому, дивне відчуття не зникло.

У школі все було нормально.

До великої перерви.

А потім Аліса побачила хлопця, якого ніколи раніше не зустрічала.

Він стояв у кінці коридору.

Темне волосся.

Чорний одяг.

Золоті очі.

Аліса зупинилася.

— Ти...

Хлопець подивився на неї.

— Ти мене бачиш?

— Звичайно.

Він усміхнувся.

— Тоді все почалося.

— Що почалося?

Але хлопець уже зник.

Аліса озирнулася.

Коридор був порожнім.

Після уроків вона вирішила повернутися додому.

На вулиці почався дощ.

Коли Аліса проходила повз старий кінотеатр, вона раптом побачила щось дивне.

На афіші було її ім'я.

«АЛІСА — СЬОГОДНІ О 23:47».

Вона підійшла ближче.

Під її ім'ям було написано:

«ОСТАННІЙ СЕАНС».

Аліса відступила.

— Це неможливо.

Вона сфотографувала афішу.

Але на фотографії її ім'я зникло.

Залишився тільки порожній плакат.

Увечері Аліса розповіла все бабусі.

Бабуся довго мовчала.

Потім сказала:

— Ти почала бачити майбутнє.

— Що?

— У нашій родині це траплялося вже двічі.

— І що це означає?

Бабуся подивилася на годинник.

— Що хтось намагається тебе попередити.

— Про що?

— Про те, що станеться о 23:47.

Аліса відчула холод.

— Що станеться?

Бабуся взяла її за руку.

— Не знаю.

— Але ти сказала...

— Я сказала, що бачила це колись.

— Коли?

Бабуся подивилася на неї.

— Сімнадцять років тому.

Аліса згадала історії про Темне місто.

Лізу.

Марту.

Ніку.

Вона ще не знала всіх подробиць, але тепер розуміла:

ці історії були пов'язані.

О 23:30 Аліса стояла перед дзеркалом.

Вона боялася дивитися на нього.

Але все ж підняла очі.

Відображення було іншим.

У дзеркалі вона стояла посеред старого кінотеатру.

Перед нею був екран.

На екрані з'явився годинник.

23:46.

Аліса прошепотіла:

— Ще одна хвилина...

На екрані з'явилася її постать.

За спиною стояв хтось невидимий.

23:47.

Відображення різко впало на підлогу.

Аліса закричала й відскочила від дзеркала.

Воно тріснуло.

З однієї тріщини почувся голос:

— Тепер ти знаєш.

— Хто ти?!

— Той, хто показує правду.

— Чому мені?

Голос відповів:

— Бо ти єдина можеш змінити те, що вже сталося.

Дзеркало розбилося.

Аліса залишилася в темній кімнаті.

На підлозі лежав один уламок скла.

Вона підняла його.

У ньому більше не було її відображення.

Там стояла незнайома дівчина.

Вона була одягнена в біле.

— Хто ти? — прошепотіла Аліса.

Дівчина подивилася на неї.

— Та, ким ти станеш, якщо не зупиниш це.

Аліса відпустила уламок.

Він розбився об підлогу.

І в ту ж мить задзвонив телефон.

Повідомлення з невідомого номера:

«23:47 було лише попередженням. Наступне — опівночі».

Аліса подивилася на годинник.

23:48.

Усе ще було попереду.

А за вікном, у тумані, стояв той самий хлопець із золотими очима.

Він дивився просто на її будинок.

І тихо сказав:

— Вона нарешті побачила нас.

Поруч із ним з'явилася дівчина в білій сукні.

— Тоді час їй дізнатися, ким вона є.

Хлопець кивнув.

А десь далеко в Темному місті знову почав бити старий годинник.

Опівночі.

Годинник пробив дванадцяту.
Аліса сиділа на ліжку й не зводила очей із розбитого дзеркала.
Вона чекала.
Чогось.
Когось.
Але нічого не відбувалося.
— Можливо, це все закінчилося...
Тук.
Аліса завмерла.
Звук почувся з вікна.
Тук. Тук.
Вона повільно підійшла до штори.
На склі стояла дівчина.
Та сама, яку Аліса бачила в уламку дзеркала.
Біла сукня.
Довге волосся.
Бліде обличчя.
Але найстрашніше було те, що дівчина стояла з іншого боку вікна, хоча кімната Аліси була на другому поверсі.
Аліса відступила.
Дівчина підняла руку й написала на запітнілому склі:
«ВПУСТИ МЕНЕ».
— Ні.
Дівчина продовжила писати.
«Я ЗНАЮ, ХТО ТИ».
Аліса мовчала.
Потім на склі з'явилося третє слово:
«АЛІСА».
— Я тебе не впущу.
Дівчина усміхнулася.
І просто пройшла крізь скло.
Аліса відскочила.
Дівчина опинилася посеред кімнати.
— Ти не повинна мене боятися.
— Ти щойно пройшла крізь вікно!
— Я вже давно не людина.
— Хто ти?
Дівчина подивилася на уламки дзеркала.
— Мене звати Міра.
Аліса нахмурилася.
— Ти та, кого я бачила?
— Так.
— Чому ти показуєш мені майбутнє?
Міра підійшла ближче.
— Я не показую тобі майбутнє.
— Тоді що це?
— Спогади.
Аліса завмерла.
— Спогади?
— Майбутнє, яке ти бачиш, уже відбулося.
Аліса відчула холод.
— Але я бачила себе.
— Ти бачила себе в іншій версії подій.
Міра торкнулася уламка дзеркала.
На ньому з'явилася картинка.
Стара вулиця.
Темний ліс.
Двері.
І людина в чорному плащі.
Аліса впізнала його.
— Це той хлопець.
— Ні.
Міра похитала головою.
— Він лише охороняє двері.
— А хто за ними?
Міра подивилася на Алісу.
— Те, що не повинно було прокинутися.
Раптом у будинку погасло світло.
Аліса почула кроки в коридорі.
— Мамо?
Ніхто не відповів.
Міра різко повернулася.
— Він прийшов.
— Хто?
— Той, хто шукає тебе.
Двері кімнати повільно відчинилися.
На порозі стояв хлопець із золотими очима.
Аліса впізнала його.
— Ти!
— Нарешті ми зустрілися.
— Хто ти?
— Мене звати Дан.
Він подивився на Міру.
— Ти не повинна була приходити.
— А ти не повинен був її знаходити.
Аліса перевела погляд з одного на іншого.
— Ви обоє знаєте, що зі мною відбувається?
Дан кивнув.
— Так.
— Тоді розкажіть!
Він помовчав.
— Твоя родина була хранителями дзеркал.
— Що це означає?
— Дзеркала в Темному місті — не просто скло.
Дан підійшов до уламка.
— Вони показують те, що приховано від звичайних очей.
Міра тихо додала:
— Іноді вони показують інші світи.
Аліса подивилася на них.
— Чому саме я?
Дан відповів:
— Бо остання хранителька померла двадцять років тому.
— Хто?
Він подивився на неї.
— Твоя бабуся.
Аліса зблідла.
— Але вона жива.
У кімнаті настала тиша.
Міра прошепотіла:
— Ти впевнена?
Аліса не відповіла.
Вона згадала, що останні кілька років бабуся ніколи не виходила з дому після заходу сонця.
Ніколи не дивилася в дзеркала.
І завжди тримала всі штори закритими.
— Вона не моя бабуся...
Аліса відступила.
— Хто вона?
Дан подивився на неї.
— Жінка, яка взяла на себе її обличчя.
У двері будинку постукали.
Один раз.
Другий.
Третій.
Міра різко сказала:
— Нам треба йти.
— Куди?
— До старої вежі.
— Чому?
Дан подивився на годинник.
00:17.
— Бо через тридцять хвилин відкриється перше дзеркало.
— А якщо ми не прийдемо?
Дан подивився у вікно.
Там стояли десятки темних силуетів.
— Тоді вони прийдуть сюди.
Аліса взяла куртку.
— Добре.
Міра здивовано подивилася на неї.
— Ти не боїшся?
Аліса глянула на розбите дзеркало.
— Боюся.
Вона стиснула кулаки.
— Але я хочу знати правду.
Вони вийшли з будинку.
На вулиці стояв густий туман.
І в його глибині хтось прошепотів:
— Хранителька прокинулася.
Аліса озирнулася.
Нікого.
Лише в одному з вікон навпроти стояла її «бабуся».
Вона дивилася їм услід.
А потім її очі стали чорними.
Жінка усміхнулася.
— Нарешті.
І дзеркало за її спиною тріснуло.