Розділ 2

Коли Марта вперше приїхала до Темного міста, вона одразу помітила одну дивну річ.

Тут було надто тихо.

Місто не здавалося покинутим. На вулицях ходили люди, працювали магазини, їздили автомобілі, світилися вікна будинків.

Але все одно було відчуття, ніби місто щось приховує.

Марта переїхала сюди разом із мамою наприкінці осені.

Їхній новий будинок стояв на околиці.

Старий.

Двоповерховий.

Із великим горищем, на дверях якого висів іржавий замок.

— А що там? — запитала Марта, коли вони вперше зайшли всередину.

Мама навіть не подивилася вгору.

— Нічого.

— Але там горище.

— Я сказала — нічого.

Марта здивовано подивилася на неї.

Мама рідко говорила таким тоном.

Перші кілька днів усе було нормально.

Марта розкладала речі, знайомилася з містом, ходила до нової школи.

Але на четверту ніч вона прокинулася від звуку.

Туп.

Марта розплющила очі.

Тиша.

Вона подивилася на годинник.

23:13.

— Напевно, дерево...

Вона знову заплющила очі.

Туп.

Цього разу звук був виразнішим.

Наче хтось ходив поверхом вище.

Марта сіла на ліжку.

Але поверхом вище був тільки...

Горище.

Туп.

Туп.

Туп.

Хтось ходив там.

Марта вийшла в коридор.

— Мамо?

Ніхто не відповів.

Вона підняла голову.

Двері на горище були зачинені.

Марта підійшла ближче.

Кроки припинилися.

— Там хтось є?

Тиша.

Вона вже хотіла повернутися до кімнати, коли почула:

Туп.

Прямо над її головою.

А потім тихий голос:

— Марто...

Вона застигла.

Голос був жіночим.

І дуже знайомим.

Марта відступила.

— Хто ви?

Відповіді не було.

Вона побігла до своєї кімнати.

Наступного ранку Марта розповіла про все мамі.

Мама мовчки поставила чашку на стіл.

— Тобі наснилося.

— Ні.

— Марто...

— Я чула голос.

Мама зблідла.

— Який голос?

— Жіночий.

Мама кілька секунд дивилася на неї.

Потім тихо сказала:

— Якщо ти знову його почуєш, не відповідай.

— Чому?

— Просто пообіцяй.

Марта кивнула.

Але тепер їй стало ще цікавіше.

У школі вона розповіла про це новій подрузі — Софії.

Софія довго мовчала.

— Ти сказала, що це сталося о 23:13?

— Так.

— У твоєму будинку є горище?

— Так.

Софія подивилася на неї.

— Я знаю цей будинок.

— Звідки?

— Він стояв порожнім майже десять років.

Марта відчула холод.

— Чому?

Софія нахилилася ближче.

— Бо там зникла дівчина.

— Коли?

— Сімнадцять років тому.

Марта завмерла.

— Її так і не знайшли.

Тієї ночі Марта не спала.

Вона сиділа на ліжку й дивилася на годинник.

23:10.

23:11.

23:12.

23:13.

Туп.

Марта здригнулася.

Туп.

Кроки.

Вона згадала слова мами.

Не відповідай.

Але потім почула:

— Марто...

Цього разу голос був зовсім поруч.

— Марто, допоможи мені.

Вона не витримала.

— Хто ти?

Кроки припинилися.

А потім замок на дверях горища сам собою клацнув.

Двері повільно відчинилися.

Марта стояла в коридорі.

Перед нею була темна драбина.

Із горища повіяв холод.

— Не йди туди, — прошепотів хтось позаду.

Марта обернулася.

У коридорі стояла її мама.

Але виглядала вона дуже наляканою.

— Я ж просила тебе не відповідати.

— Мамо... хто там?

Мама подивилася на відчинені двері.

— Та, яку ми не змогли забрати.

Марта не зрозуміла.

— Що?

Мама взяла її за руку.

— Потрібно йти.

Але з горища почувся плач.

— Мамо...

Марта застигла.

— Це сказала не я.

Мама теж почула.

Вони обидві подивилися нагору.

На верхній сходинці стояла дівчина.

На вигляд їй було приблизно стільки ж років, скільки Марті.

Бліде обличчя.

Довге волосся.

Стара сукня.

Вона дивилася прямо на Марту.

— Нарешті, — прошепотіла дівчина.

Марта не могла поворухнутися.

— Хто ти?

Дівчина усміхнулася.

— Мене звати Ева.

Мама Марти зблідла.

— Ні...

Ева подивилася на неї.

— Ти повернулася.

Марта перевела погляд на маму.

— Ви її знаєте?

Мама мовчала.

Ева зробила крок униз.

— Вона знала, що зі мною сталося.

— Замовкни! — крикнула мама.

У будинку раптом погасло світло.

Настала темрява.

Марта відчула, як її рука вислизнула з маминих пальців.

— Мамо?

Відповіді не було.

А потім у темряві пролунало:

— Марто...

Вона повернулася.

Ева стояла зовсім близько.

А її очі світилися неприродним золотим кольором.

— Тепер ти теж бачиш нас.

Марта відступила.

— Кого «нас»?

За спиною Еви з'явилися ще кілька силуетів.

Людські.

Але тільки на перший погляд.

Один мав надто довгі руки.

Другий — очі, що світилися червоним.

Третій стояв нерухомо, наче тінь.

Ева прошепотіла:

— Усіх тих, кого Темне місто забуло.

Наступного ранку будинок знову був порожнім.

Мами Марти не було.

Поліція не знайшла жодних слідів.

А на дверях горища знову висів старий іржавий замок.

Марта стояла перед ним, тримаючи в руці записку.

Вона знайшла її на подушці.

На ній було написано:

«Ти побачила лише першу кімнату. Не відкривай другу».

Марта подивилася на горище.