Розділ 1

У Темному місті ніхто не ходив до Чорного лісу після заходу сонця.

Це правило знали навіть діти.

Ліс починався одразу за старими будинками на околиці міста. Вдень він здавався звичайним: високі дерева, мох, вузькі стежки та маленький струмок.

Але вночі все змінювалося.

Старожили казали, що після опівночі в лісі можна почути жіночий спів.

І якщо піти на цей голос — дороги назад уже не знайдеш.

Сімнадцятирічна Ліза ніколи не вірила в ці історії.

До тієї ночі.

Вона поверталася додому пізно. Міський автобус зламався, телефон майже розрядився, а до найближчих будинків було ще далеко.

Попереду залишалася лише одна дорога.

Через ліс.

— Ну чудово... — пробурмотіла Ліза, дивлячись на темну стежку.

Вона дістала ліхтарик і зробила перший крок.

Дерева навколо тихо шуміли від вітру.

Другий крок.

Третій.

А потім вона почула спів.

Ліза зупинилася.

Це була красива мелодія.

Тиха, сумна й незнайома.

— Тут хтось є?

Спів припинився.

Ліза посвітила ліхтариком між деревами.

Нікого.

Вона вже хотіла продовжити шлях, коли почула голос:

— Ти заблукала?

Ліза різко обернулася.

На стежці стояла дівчина.

Приблизно її віку.

Довге темне волосся спадало на плечі, а світла сукня була вкрита краплями роси.

— Я... просто йду додому.

Незнайомка усміхнулася.

— Через ліс?

— Так.

— Погана ідея.

Ліза нервово засміялася.

— Ти теж тут ходиш.

— Я тут живу.

Ліза перестала усміхатися.

— Що?

Дівчина нічого не відповіла.

Лише повернулася й пішла вперед.

— Зачекай!

Ліза побігла за нею.

Через кілька хвилин дерева стали густішими.

Телефон раптом вимкнувся.

Ліхтарик теж згас.

— Чудово...

— Не бійся, — тихо сказала незнайомка.

— А як тебе звати?

Дівчина зупинилася.

— Мавка.

Ліза застигла.

— Це... жарт?

Мавка повільно повернулася.

Її очі світилися незвичайним зеленим відтінком.

— Хіба я схожа на людину?

Ліза відступила.

Тепер вона помітила те, чого раніше не бачила.

Навколо ніг дівчини росли маленькі білі квіти.

Там, де вона ступала, трава ставала густішою.

А вітер ворушив її волосся, хоча навколо не рухався жоден листок.

— Чого ти хочеш від мене?

Мавка нахилила голову.

— Нічого.

— Тоді навіщо привела мене сюди?

Мавка подивилася в темряву за спиною Лізи.

Її усмішка зникла.

— Бо за тобою хтось іде.

Ліза повільно повернулася.

Між деревами стояла чорна постать.

Вона була далеко.

Дуже далеко.

Але Ліза чомусь чітко бачила її очі.

Червоні.

Мавка схопила Лізу за руку.

— Не дивись йому в очі.

— Хто це?

— Той, хто шукає людей, які заблукали в лісі.

Постать зробила крок вперед.

Мавка прошепотіла:

— Біжи.

І ліс навколо них раптом ожив.

Дерева зашуміли, гілки переплелися над стежкою, а туман закрив усе навколо.

Ліза побігла.

Не озираючись.

Вона бігла доти, доки не побачила вогні міста.

Коли озирнулася — ліс був порожній.

Мавки не було.

Але на її долоні залишилася маленька біла квітка.

Наступного ранку Ліза прокинулася вдома.

Вона довго переконувала себе, що все це було сном.

Поки не побачила квітку на тумбочці.

Вона все ще була свіжою.

А під нею лежав маленький листок.

На ньому було написано лише одне речення:

«Наступного разу він прийде не один».

Ліза прокинулася ще до світанку.

Вона кілька секунд просто лежала, дивлячись у стелю.

Їй знову наснився ліс.

Ті самі дерева.

Той самий туман.

І дівчина в білій сукні.

Мавка.

Ліза різко сіла на ліжку.

— Це був сон...

Вона сама не повірила власним словам.

На тумбочці все ще лежала маленька біла квітка.

Ліза обережно взяла її.

Пелюстки були холодними.

Наче квітку щойно зірвали.

А поруч лежав той самий листок.

«Наступного разу він прийде не один».

Ліза перечитала слова кілька разів.

Потім перевернула листок.

На звороті нічого не було.

— Хто «він»?

У кімнаті раптом стало холодніше.

Вікно було зачинене.

Двері теж.

Але фіранка повільно ворухнулася.

Ліза завмерла.

На склі з'явилася маленька краплина води.

Потім друга.

Потім третя.

Вони почали складатися в тонку лінію.

А через кілька секунд на запітнілому склі проявилося слово:

ЛІС.

Ліза відступила.

— Ні...

Слово зникло.

Телефон на ліжку задзвонив.

Ліза підскочила.

Номер був незнайомий.

— Алло?

Спочатку вона почула лише шурхіт.

Потім тихий жіночий голос:

— Не йди туди.

Ліза одразу впізнала його.

— Мавка?

Тиша.

— Ти знаєш моє ім'я?

— Я знаю більше, ніж ти думаєш.

— Хто був у лісі?

На іншому кінці почувся важкий видих.

— Не питай про нього.

— Чому?

— Бо він почує.

Зв'язок обірвався.

Ліза залишилася стояти посеред кімнати з телефоном у руці.

За вікном починався ранок.

Але замість полегшення вона відчула ще більший страх.

У школі Ліза майже не слухала вчителів.

Її думки постійно поверталися до минулої ночі.

До червоних очей.

До мавки.

До слів на листку.

На великій перерві до неї підійшла її подруга Софія.

— Ти якась дивна сьогодні.

— Я нормально.

— Ні.

Софія сіла поруч.

— Ти всю першу пару дивилася у вікно.