гл 21-30

ХХІ

Сніг сипав на голову Ката, він, як сіра примара, мчав степом Старої Землі, у надії чимось поживитись, і принести своїй вовчиці шматочок якоїсь ласощі зі Старої Землі, але, як на зло нічого підходящого не було. Перевертень вирішив зазирнути в одне село, де, як він пам’ятав, тримали породистих вівців, дуже ситих і смачних.

- Куди женеш?- з-за кущів виліз старий лісовик, - прям як танк лізеш.

- Да не танк я зовсім, ти не чув, тут поблизу якусь смакоту не можна знайти?

- Глянь ти, чого задумав, смакоти йому тут подавай. Он там супермаркет є, іди купи собі щось.- лісовик показав рукою кудись у бік міста – тепер тут у нас криза, породисту худобу всю порізали гірші вовки ніж ти, о двох ногах та на «мерседесах», ото й від мого лісу одні пеньки залишились. – лісовик сумно помахав рукою - випити хочеш, будеш за компанію?

- А чого ні? Наливай! – Кат вирішив скласти невтішному лісовику товариство, одночасно і послухати, що той розкаже, може колись і згодиться.

- Ну, отак от, - лісовик витягнув з-за пенька величезний штоф темно-бурої рідини і з гордістю показав її вовку, - поцупив з винзаводу, називається «коньячний спирт» дуже міцна штука! - і перший відсьорбнув солідну порцію, крякнув і подав штоф Кату. Вовкулака також хотів прикластися до пляшки, але одразу ж виплюнув вміст:

- Фу! Як ти п’єш таку бридоту! Тут же одна хімія!- вовк почав заїдати пійло снігом, - ходив би до нас в кабак, там тебе наш бармен справжнім напоїть, а не цією… бурдою!

- Не-не, ти наше пійло не ображай, воно брендове, от скільки призів виграло – лісовик показав етикетку з якоїсь пляшки, де були надруковані золотом кілька круглих медальок. Лісовик любовно приклався до пляшки, і спорожнив її наполовину. - у нас тут диви, не село, місто! – гордо він заявив – ми всяку самогонну бридоту не п’ємо!

- Фу на тебе, лісовик, ти що, разом з деревами і мізків позбувся? Місто оно де, а ти тут.

- Ну й що? Я в передмісті живу, скупляюсь тільки в супермаркетах, от яку лісину продам лісникам, так і гроші заводяться,- лісовик витягнув засохлу долоню, на якій лежало кілька сотенних купюр.

- Ти що. За папірці ліс продаєш?- Кат здивовано на нього подивився, - а де твої нащадки будуть жити? Що ти нащадкам залишиш? Супермаркет?

- Не засуджуй мене, малий ще, ти вона втік звідси, а ми тут залишились, шо могли робили. А тепер, всім же жити треба, це життя… Не будешь бізнесом займатися, одразу в бомжі потрапиш, а так… а дерева що, вони ще виростуть, як я їм скажу. Мені просто зараз ліньки ними займатися, да й навіщо нам дерева, я вона на квартиру заощаджую, буду жити серед людей, як людина, мене вона в лісники кличуть, обіцяють і зарплату і хабарі, чим не життя?

Кат з жалем подивився на цю деградовану істоту, помахав лапою, і пішов на пошуки смаколиків, які він збирався подарувати своїй коханій. З засніженого ліску вийшла людина з рушницею. Нахилившись над снігом, він розглядав сліди, що залишив Кат на снігу, це були сліди, ну дуже великого вовка, з добре розвиненими всіма п’ятьма пальцями, мисливець здивовано потрусив головою. Останнім часом, по околиці, почали розходитися чутки про зниклу худобу, про собак, що від страху відмовлялись залишати свої будки. Були випадки і зникнення людей. Мисливець багато ходив по навколишніх селах, він був досвідченим ловцем вовків, і не один десяток вовчих голів, прикрашало стіни його кабінету. В одному з сіл він зустрівся зі старожилом, що розповідав про старі часи, про вовкулаків і лісовиків. Ніхто не вірив діду, всі вважали його трохи несповна розуму. Але сьогодні людина бачила великого вовка, який розмовляв з чимось що нагадувало кущ. Бачив вовка, що стояв на двох лапах, бачив дивні рухи куща, ніби той махав гілками, як руками. Чоловік подумав, що він зробив правильно, прийнявши від діда набої з срібним дробом, хто його знає, що за вовк, на якого він зараз полює.

Кат галопував по свіжому снігу, насолоджуючись легким морозом, насолоджуючись невеликим снігом, по якому він так скучив на Новій Землі, він передчував полювання і радість розподілу здобичі з коханою.

- Вау-у-у-у! – виття вільної вовчиці розірвало тишу ночі, - на полювання! Кат здригнувся, це був клич Венти, але як вона вгадала де його шукати?

- Увау-вау-вау-у-у-у!!!- радісно відповів Кат, - Вента!

Два вовки кинулися один до одного, і покотилися по снігу, гарча радісно, і трохи кусаючи один одного за вуха.

- Як ти тут опинилася? Як мене знайшла?

- Доброго полювання тобі, вовк, - Вента докірливо сказала традиційне вітання вовків, - я сумувала, ти обіцяв сюрприз і зник, пішла на запах крізь світи, на запах коханого вовка. – вовчиця притулилася до Ката, покусуючі зубами його хребет або лижучі його морду.

- І тобі доброго полювання, - запізно відповів Кат. – тут є недалеко село, там багато худоби і собак, підемо, порозважаємося?

Кат нетерпляче переступав з лапи на лапу. Вента лагідно терлася об нього, задоволено ворчачи.

- Будемо тільки полювати чи ще щось? – запитання коханої було сказано фривольним тоном, при цьому вовчиця легенько штовхнула Ката у підборіддя.

- Ох ти розпуснице! - перевертень зі сміхом притис її під себе, вже збираючись замінити полювання на інше задоволення, але в ліску щось заблищало, це налякало чуття вовка, - тихо! Тут хтось є…