3. Анкета

Було далеко за північ, коли жінка прокинулася від тихого скрипу дверей у сусідній кімнаті. Вона розплющила очі й кілька секунд лежала нерухомо. Старий будинок часто озивався нічними звуками, але цей скрип був інший - обережний.

Світло під дверима. Він не спав.

Жінка повільно сіла на ліжку й притисла долоню до грудей, ніби намагаючись заспокоїти серце. Ночі для підлітка були найстрашнішими. Вдень він міг посміхнутися, навіть жартувати з однокласниками, а вночі його наздоганяло те, від чого не втечеш.

Чотирнадцять років - і вже стільки втрат. Початок війни. Обстріли. Облога. Голод. Смерть батьків - просто перед його очима. Він не любив говорити про це, але одного разу вві сні закричав так, що жінка прибігла, думаючи, що дім знову горить.

Потім був полон. Підвал, де завжди пахло сирістю і страхом. Люди без імен. Крики без облич. Допити. Тортури.

А після звільнення - ще одне випробування: прийомна родина, яка вирішила, що травму можна “вилікувати” молитвами й покараннями. Йому казали, що страждання - це очищення. Що біль - це Божа воля. Йому забороняли плакати. Забороняли згадувати. Забороняли бути собою.

Як він не зламався - диво.

Потім втеча.

Жінка, давня подруга його бабусі, прийняла хлопця як рідного. Просто обійняла й сказала:

- Ти вдома.

Але дім не стирає пам’яті.

Вона тихо підійшла до його кімнати й постукала.

- Можна?

Хлопець сидів перед монітором, світло екрана робило його обличчя блідим, майже прозорим. Пальці швидко бігали по клавіатурі.

- Ти чого не спиш? - м’яко спитала вона.

- Реєструюся в грі, - не обертаючись відповів він. - Там треба персонажа створити.

Жінка підійшла ближче й глянула на екран.

“Ваша раса?”

Відповідь: “Класична ельфійка”.

Вона мимоволі здивувалася, але нічого не сказала.

- Чому ельфійка? - лише обережно поцікавилась, навмисно уникаючи питання про стать.

Хлопець знизав плечима.

- Вони живуть довго. І… вони гарні.

Жінка не знала, що відповісти.

- Може, краще ляжеш? - запропонувала вона. - Тобі треба відпочити.

Він нарешті обернувся.

- Мені сняться вони, - прошепотів. - Якщо я не сплю - вони не приходять.

У цю мить жінка зрозуміла: це не про гру. Це про втечу.

- Я посиджу поряд, - сказала вона. - Якщо щось насниться - розбуджу.

Він довго дивився на неї, ніби зважував, чи можна довіряти. Потім кивнув.

Через кілька хвилин хлопець уже лежав під ковдрою. Жінка ж сиділа за його столом. Коли його дихання стало рівним, вона повернулася до монітора.

На екрані з’явилося повідомлення:

“Створити другого персонажа?

ТАК / НІ”.

Жінка вагалася лише мить.

Вона натиснула “ТАК”.

Звісно, на ігри зараз не було вільного часу. Справ завжди вистачало: робота, побут, нескінченні папери, розмови з психологом, школа. Але це був ще один спосіб бути ближче до підопічного. Ще один спосіб непомітно стежити за його станом, розуміти, чим він живе, куди тікає думками.

На екрані спалахнуло:

“Введіть своє ім’я”.

Жінка завмерла.

Ім’я…

Її думки мимоволі повернулися в юність. Часи, коли рольовики й реконструктори бігали таборами зі зброєю, відтворюючи історичні битви чи сцени з улюблених книжок. Коли ночами співали під гітару, сперечалися про обладунки й чесність правил, коли світ здавався безпечним, а майбутнє - безмежним.

Вона й сама колись брала в цьому участь. Пам’ятала вагу меча в руці. Пам’ятала, як вчилася правильно тримати щит. Пам’ятала синці, що здавалися тоді почесними відзнаками.

Її погляд мимоволі підвівся до стіни.

Там і досі висіли два однакові мечі. Трохи вигнуті, з листоподібними лезами. Колись вони здавалися символом сили й свободи. Тепер - нагадуванням про інше життя. Десь у шафі, мабуть, ще лежала кольчуга. Вона давно її не вдягала.

Жінка тихо всміхнулася.

Анкету вона заповнила досить швидко, згадуючи, які навички та спорядження були найбільш затребуваними на тих заходах. Витривалість. Захист. Володіння мечем. Вміння стояти до кінця.

Ім’я вона обрала просте, але міцне.

Коли поставила останню крапку й завмерла в очікуванні запуску гри, її погляд ковзнув до ліжка.

Хлопець спав.

Спокій відображався на його обличчі - рідкісний, майже крихкий. Світло монітора ледь торкалося його рис. Якби не коротке волосся, його можна було б легко прийняти за дівчинку. Тонкі риси. Вузьке підборіддя.

І глибокий шрам на щоці.

Гра все не запускалася.

Жінка зітхнула й вимкнула комп’ютер. Вона вже була готова встати, як двері тихо прочинилися.

До кімнати увійшов старий пес.

Колись давно вона підібрала його маленьким, худорлявим цуценям. Тоді й гадки не мала, що той виросте у величезну німецьку вівчарку - потужну, з глибокими розумними очима. Він був відданий їй так, наче справжній лицар своїй пані.

Пес мовчки підійшов ближче й зупинився.

- Залишся з ним, - тихо попросила жінка, вказуючи на хлопця.

Собака уважно подивився на неї, ніби розуміючи кожне слово. Потім обережно облизав її руку й ліг поряд із ліжком, поклавши голову на лапи.

Тепер його черга охороняти сон.

Жінка ще раз глянула на хлопця, на собаку, на темну кімнату. І вперше за довгий час дозволила собі обережну надію: можливо, разом вони зможуть витримати цю ніч.