2.4.

Ліс поглинула темрява. Звуки, що вдень здавалися знайомими та спокійними, змінилися на тривожні. Замість пташиного щебету чулося глухе ухання сов, замість стуку копит - шурхіт чиїхось лап. Навіть вітер змінив голос: тепер він протяжно завивав, ковзаючи між стовбурами й видаючи моторошний спів. А ще з’явився інший звук - ледве чутний, наче подих тіні. Хтось дуже обережно й методично наближався до фортеці. Хтось, хто знав цей ліс так, наче народився серед його темних хащ.

На щастя, люди в сірому нічого не чули. Захист фортеці впав пів години тому, і тепер вони були зайняті тим, щоб дістатися всередину. Дерево, яке перегороджувало ворота, майже зрубали - ще кілька ударів, і шлях буде відкритий.

- Треба сховатися, поки не прийде допомога, - тихо мовив ельф і, схопивши руду за руку, потяг її до вежі.

Дівчина вже звикла до його рішучості й не пручалася. Навпаки, всередині відчувала дивний, майже невидимий зв’язок, що виник між ними за цей довгий, сповнений загадок і небезпек день.

Кам’яні сходи вежі виявилися слизькими від моху, тож доводилося буквально вчеплюватися руками за стіну, аби не впасти. Та все ж вони дісталися майданчика нагорі неушкодженими.

- І що далі? - запитала руда, коли ельф зачинив важку кришку люка.

- Далі майбутнє вже вирішене за нас, - відповів він, важко зітхнувши. - І, на жаль, ні я, ні ти зараз не можемо на нього вплинути. Ти маєш повернутися туди, звідки прийшла. А тоді знову ввійти в цей світ. Але офіційно, щоб ніхто одразу не здогадався, хто ти насправді.

- Повернутися? Як? Коли я навіть не знаю, як сюди потрапила…

Вона не встигла почути відповідь: кришка люка розлетілася від вибуху, і в отвір один за одним пролізли двоє озброєних людей. Без жодних слів вони витягли мечі й рушили вперед. Але ельфійська стріла, що вдарила між плитами, зупинила їх на мить. А за кілька подихів на стіну стрибнув лучник - високий, мов тінь самого лісу. Напруга застигла в повітрі.

- Зараз майже північ, - швидко промовив ельф, користуючись затримкою. - Має відкритися портал, який забере тебе. Та не хвилюйся, я знайду тебе, коли ти повернешся.

Але портал не поспішав відкриватися. Натомість тіло дівчини раптом засвітилося - шкіра, волосся, навіть подих випромінювали сяйво.

- Вже почалося, - прошепотів він, відпускаючи її руку. - Пам’ятай, я тебе знайду.

- І як ти це зробиш? - запитала вона. Голос її тремтів, бо тіло починало танути, розчинятися в світлі.

- Дай мені ім’я, - ельф простягнув долоню. - Воно поєднає наші долі ще міцніше.

- Террі. Тебе буде звати Террі.

- Я почув і приймаю, - відповів він.

Та чи встигла вона почути - невідомо, бо наступної миті її вже не стало. Вежу накрила темрява. І водночас загуркотіли мечі: ельф-лучник кинувся в бій проти людей у сірому.

Террі відійшов убік, щоб не заважати. Він був беззбройний, забув узяти навіть ніж, а магічні сили витратив на створення маячка, який непомітно прикріпив до рудої. Той маяк дозволить йому знайти її знову, коли вона повернеться у цей світ.

- Сподіваюся, Ятаарс-Йорда, - прошепотів він у пітьмі, - наша зустріч відбудеться раніше, ніж прийде справжнє лихо.

Його ніхто не почув. І це було на краще: чим менше знає світ про тих, хто завітав сюди, тим безпечніше. Навіть люди в сірому, певно, не знали, за ким саме прийшли. Їм не сказали правди. І тепер вони вже ніколи нічого не розкажуть. Мертві, зрештою, рідко розмовляють.

Ельфійські прикордонники швидко впоралися з небажаними гостями.

- Хто ти? - суворо спитав один із вартових.

- Я Террі з Еннаріона, - відповів хлопець.

- І як ти тут опинився? Що тут сталося?

- Я все поясню. Але трохи згодом, - сказав молодий ельф, збираючи останні крихти магічної сили, аби стерти пам’ять прикордонників. Їм також не можна було знати про появу рудої в цьому світі.