2.3

Що їх наздоженуть, тепер можна було майже не боятися. Мало хто ризикнув би перетнути річку Сіріант та зайти до лісу Тірмір без дозволу його хазяїв. Лише божевільний. Та переслідувачі виявилися саме такими - фанатиками, які вірили, що їхній володар урятує навіть від смерті.

Тож коли зірка вже стояла високо, ельф із рудою під час короткої зупинки знову почули за спиною приглушені голоси й тупіт - шукачі невпинно скорочували відстань.

- Ходімо. Час спливає, - швидко мовив ельф, схопивши дівчину за руку. - Ми вже майже на місці.

Він не обманув: трохи побігши, вони дісталися давньої фортеці, що височіла на пагорбі. Стіни давно заросли мохом і тріщинами, вежі розсипалися на півдорозі до неба, та міст іще стояв. Коли вони перейшли ним, ельф вигукнув кілька різких, незнайомих слів. Дерев’яна конструкція здригнулася і розсипалася в пилюку, ніби ніколи й не існувала.

- Тепер щоб дістатися воріт, доведеться дертися вгору, - пояснив він.

Самі ж ворота вже давно втратили силу: гнилі двері трималися хіба на звичці. Та хлопець і про це подбав: ще кілька чарівних слів - і просто посередні виросло товсте дерево, вкрите грубою корою.

- Це затримає їх хоч трохи. Ходімо на стіну, подивимось.

Руда мовчки пішла за ним. Не знала чому, але й далі довіряла незнайомцю, хоча серце підказувало - мала б тікати куди завгодно.

Зі стін відкривався сумний краєвид: фортеця стояла посеред дикого лісу, гілля давно поглинуло всі підступи, ховаючи обриси долини. Та попри це дівчина все ж розгледіла тих, хто йшов за ними.

Їх була дюжина. Всі в сірому: плащі ледь прикривали важкі лати, а в руках кожен тримав короткий прямий меч. Вони зупинилися під стінами, зібралися докупи й почали радитися. Лише мить - і люди розійшлися, утворивши широке коло навколо фортеці. В повітрі запахло озоном, каміння під ногами зашипіло: вони чаклували.

- Намагаються зруйнувати захист, - тихо пояснив ельф.

- І є шанс, що в них це вдасться? - занепокоєно прошепотіла руда.

- Так. Але це займе час. Коли вийде - спробують перелізти через стіну.

- Чому ж одразу не роблять цього?

- Бо надто слабкі. А фортецю тримають не лише кам’яні мури.

- Магія? Така ж, як у тебе?

- Майже, - ельф гірко усміхнувся. - Я лише вчуся. Не можу багато чого. Навіть власні видіння майбутнього не здатен контролювати, а вже тлумачити їх - і поготів. Лише з тобою все було чітко.

- Ти бачив мене? - здивувалася вона.

- Так. Ти явилася мені у сні. І я зрозумів: маю знайти тебе, перш ніж це зроблять вони.

- Від кого ми тікали?

Ельф замовк. Він і сам не знав відповіді до кінця. Хто ці люди, чому саме вони - він не міг сказати. Але знав напевне: їхня мета - схопити руду й використати її силу, аби підкорити світ.

Дівчина замислилася. Погляд сам собою зупинився на одному з постатей унизу. З часу, відколи вона отямилася, думки не давали спокою. Хто вона? Чому опинилася тут? Що було до цього? Чого від неї хочуть люди в сірому? І чи можна довіряти цьому синьоокому красеню? Що робити далі, коли захист фортеці впаде?

Хотілося розпитати більше, але вона стрималася. Хлопець виглядав виснаженим: сидів, притулившись спиною до стіни, і повіки його вже злипалися від утоми.