1.2.

-2-

Здавалося, Мілет-Дун ніколи не засинав. Життя в ньому вирувало цілодобово, не зупиняючись ані на мить. Яскраве світло магічних ліхтарів, гомін перехожих, дзвін келихів у корчмах, співи менестрелів і ритмічна музика, що лунала з численних таверн, створювали безперервний шум, який уночі ставав справжнім випробуванням для вух. Особливо для перевертнів, чутливий слух яких ловив навіть найменший шерех.

Минув другий тиждень їхнього перебування у цьому місті, але вони так і не змогли звикнути до шаленого ритму тутешнього життя. Звісно, можна було пошукати затишніший район, де не так гамірно, проте Галеон наполіг лишитися саме тут. Він мав надію зустрітися з відомим шукачем пригод на ім’я Наджи Пустельний, який завжди зупинявся саме в цьому заїзді. А залишати лідера самого група відмовлялася - у чужому світі довіра була їхньою єдиною опорою.

Спершу потраплянці намагалися самостійно знайти роботу, та марно. По місту пішов недобрий слух: нібито чужинців у цей світ привели не боги, а демони. Через це місцеві остерігалися навіть спілкуватися з ними. Рекомендацій Логера виявилося недостатньо, щоби змінити думку жителів. Саме тому Галеон вирішив спробувати долю з Наджи - розумним відомим й безстрашним. Тим, хто супроводжував каравани через землі орків і гоблінів, і тим, хто наважувався йти в аномальні зони, що несподівано виникали по всьому світу.

Того вечора Галеон сидів біля відчиненого вікна. Хоча календарна зима вже настала, спека й духота не відступали від цих країв. Свіжого вітру він так і не дочекався, але принаймні зоряне небо трохи відволікало. Хлопець розмірковував, із чого почати розмову з Наджи, коли з’явиться така нагода.

Раптом темне, чисте небо осяяла блискавка. Вона розірвала тишу так несподівано, що навіть шум міста в ту мить здався приглушеним.

“Магія”, - промайнуло першою думкою. Але вже за секунду стало зрозуміло, що це не звичайне чаклунство. Повз заїзд пробіг загін міської варти, і воїни схвильовано кілька разів повторили одне й те саме слово:

- Демони!

Галеон завмер, а тоді, всупереч очікуванню, відчув полегшення. Якщо демони й справді прорвалися в місто, це шанс. Шанс довести, що чужинці не мають із ними нічого спільного.

За його спиною почулися кроки - прокинулася Лавена.

- Я правильно почула? Демони?

- Правильно, - підтвердив він.

З іншої кімнати, розбурканий шумом, прийшов Ронан. Він потер очі й глухо буркнув:

- Нарешті хоч якась робота.

- Ти тільки про бійку й думаєш, - кинула налякано дівчина.

- Начебто інші - ні? - посміхнувся він, ікла блиснули в темряві.

Двері знову скрипнули - до кімнати завітав Кріон. Його пальці тремтіли на руків’ї меча.

- Ми… ми ж підемо просто назустріч їм? - запитав він, намагаючись приховати страх.

Це тобі не грабіжників іклами лякати.

- Підемо, - твердо відповів Галеон. - Але не як самогубці. Ми маємо показати всім, що чужинці здатні битися пліч-о-пліч із цим світом.

У кімнаті запала коротка тиша. Десь зовні вже лунав віддалений крик і брязкіт зброї. Місто прокидалося у паніці.

- То що? – Ронан хижо вишкірився. - Сходжу, розбуджу брата?

- Так. І Алкіда знайди, - сказав Галеон, і в його голосі не було жодних сумнівів.