1.1. Важкі не перші кроки.

Важкі не перші кроки

-1-

Зима, 158р.

Вогонь, що яскраво палав у нічній тиші, відкидав золотаво-червоні відблиски на обличчя Галеона. Полум’я то здіймалося вгору, то осідало, іскри розліталися в темряву, ніби маленькі зорі. Він дивився на них і щоразу бачив інший вогонь - той, що палахкотів у волоссі дівчини, яка досі жила в його спогадах. Знайомство з нею стало несподіваним і коротким, але залишило глибокий слід у його серці.

Вона, як і сам Галеон з його друзями, була чужинкою в цьому світі. Та на відміну від них мала силу - магічну, небезпечну й притягальну водночас. Через цю силу їхні шляхи розійшлися, і з того часу він не мав про неї жодної звістки.

Де вона тепер? Чи дісталася до омріяної школи? Якщо так - то як проходить її навчання? Чи згадує про них? Чи згадує його?..

Дим від багаття тягнувся вгору, змішуючись із запахами трави та вечірньої сирості. Десь неподалік ухкала птиця, а в таборі лунало розмірене хропіння їхніх супутників.

- Знову думаєш про неї? - тихо озвалася напівельфійка Лавена, сідаючи поруч. Її волосся відбивало відсвіт полум’я, а очі, наче вміли читати чужі думки, спокійно вдивлялися в нього.

Галеон тільки криво посміхнувся. Відповідати було важко, та й сенсу не було: усе, що вони пережили, зводилося до одного-єдиного спогаду.

Поцілунок.

Тільки один - але він розхитав емоції майбутньої чаклунки так, що, здавалося, ще трохи й обоє втратили б розум. Більше нічого не сталося, попри жагу, яка розгорілася між ними тієї ночі. Вони просто заснули в обіймах одне одного, на вузькому ліжку заїзду. А зранку розійшлися, кожен пішов своєю дорогою.

Відтоді минув рік, а спогади не відпускали. Часом вони пекли настільки, що Галеон навіть думав: може, на нього справді накладено якісь чари? Але варто було охолонути, як розумів: то не магія. То серце.

Він ковтнув холодного повітря й, аби розвіяти думки, змінив тему:

- Завтра ми вже будемо в Мілет-Дуні. Треба вирішити, що далі.

- Тобі все ще не подобається запрошення Логера? - перепитала Лавена.

- Ні. Він, крім звичайної торгівлі, ще й рабами займається. А це вже зовсім не по...

- Не по-людськи, - закінчила вона за нього.

- Саме так, - кивнув він. - Я все більше думаю про гільдії шукачів пригод. Там, може, й знайдеться місце для нас.

Лавена поглянула у вогонь, замислившись. Тінь відбилася на її обличчі, роблячи його суворішим.

- Це життя виявилося набагато важчим, ніж ми гадали. Ята мала перевагу - вона одразу знала, чого хоче. А ми... ми пустилися напризволяще, сподіваючись на вдачу.

- Думаєш, дарма? - гірко усміхнувся Галеон. - Треба було залишитися в Доримі?..

- Не знаю, - знизала плечима дівчина.

- І я не знаю. Хоча завжди можемо повернутися на північ.

- Краще спробуємо тут, - тихо відповіла вона. - Недарма ж ми стільки йшли до Мілет-Дуна. - Вона піднялася, глянувши вперед, де вже вирізнялися темні обриси міських мурів. - Дивись, світає. Час наших будити. Та й хроплять вони так, що, мабуть, і самих богів розворушили.

Галеон засміявся крізь смуток і зупинив її:

- Хай ще посплять. Сили знадобляться.

Полум’я потріскувало, іскри здіймалися вгору, а новий день поволі прокрадався в табір разом із першим холодним світлом світанку.