ГЛАВА 14

Сафір, як і тисячі інших грішників, став від ранку до вечора працювати, видобуваючи руду для демонів. Умови й справді були нелюдськими. Окрім важезних ланцюгів, якими їм скували ноги, доводилось працювати серед лави й пекельної спеки. Вода була розкішшю, тому її привозили тільки тим, хто виконував норму. Хлопець до таких не відносився. Він постійно конфліктував з наглядачами й іншими робочими. В дев’яноста випадках це призводило до бійок і побиття. Та тут не Земля, де дадуть відлежатись. Старші демони швидко підносили його на ноги й тортури продовжувались. Дійшло до того, що в одній з річок лави, для нього створили спеціальну в’язницю. Вона мала вигляд куполоподібного бар’єру, поміщеного в самий епіцентр пекельної річки. Було настільки гаряче, що від його крику проходив мороз по шкірі у тих, хто працював поблизу. Однак померти, йому ніхто не давав. За допомогою спеціальних технік, його тримали при тямі. Всього два дні знадобилося, щоб перетворити людину на звіра. Справжнього, нестримного звіра. Дивлячись на якого важко було сказати, що це хлопець вісімнадцятилітнього віку. Він нагадував висушений овоч. Через шкіру можна було порахувати кількість ребер на тілі. Здавалось, якби подув вітер, він би відніс його далеко за обрій.

Наступні дні Сафір провів в гірських шахтах. Спеки не було, проте холод досягав мінус тридцяти, а з одягу була лише латана сорочка та штани, які він зняв з одного трупа, вони виявилися завеликими, тому Сафір підв’язав їх розірваним шматком сорочки зі все того ж трупа. Залишки використав на обв’язування рук, які здирались до крові, лупаючи кіркою гірські породи.

Буденність кардинально змінилась після побачених шести стовпів блакитної енергії, що злинула над горами, де працював на той час Сафір. Переполох демонів було важко описати. Вони всі ходили, як на голках. В хлопця не було друзів, тому, щоб щось дізнатись, довелося підслуховувати й крадькома спостерігати за наглядачами. За неповних два дні хлопцю вдалося зібрати пазл. Та, що робити з даною інформацією, він поки не знав. Думки все більше схилялися до втечі, та враховуючи силу демонів і мантікор, що шастали повсюди, це більше нагадувало план самогубства. Без припасів перетнути гірський хребет було неможливо, роздобути по дорозі, також не представлялось шансу, інакше б вже давно хтось втік. Мітка Жнеця... Сафір все частіше торкався того місця, воно зігрівало його душу й давало примарну надію, однак, скористатись нею, він так і не наважився. Спокутування вини, напевно, не було таким легким, тому й витрачати час нього він не хотів. Хоча, по правді, він все ще не визнавав за собою жодної вини. Він сприймав життя там, як середовище, де від нього нічого не залежало. Він був жертвою, а не катом, що свідомо спускав гачок.

Під час чергового збору інформації, Сафір почув про повстання в Бастіані, а також бої в колізеї. Майбутнє ставало яснішим. Тверезо оцінивши свої сили, хлопець вирішив, що для початку, слід потрапити в колізей, а потім, вже звідти, втекти до повстанців. Поставало тільки питання, як заставити звернути на себе увагу. Старі методи принесли б лише чергове ув’язнення, тому їх одразу відкинув. «А якщо…»  – раптова здогадка осінила його голову. Він згадав методи урядових військ Сірона. Навіщо розшукувати ворогів, коли їх можна придумати. Окрилений такою ідеєю, Сафір став продумувати деталі. «Простий донос неефективний, потрібні вагоміші докази. А якщо організувати диверсію? Руда». Вони зараз саме добували руду, яка загорялась від простого тертя двох однакових шматків. «Ризиковано, хоча…» План Сафіра набував все чіткіших обрисів. Врешті-решт, він вирішив спочатку вбити декількох робітників, а потім, коли на місце збіжаться демони, влаштувати пожежу в бараках, де вони спали. Перед цим завчасно підкинувши декілька шматків непримітним робітникам. Мовляв: тихі, ні з ким не контактували, а отже, щось планували.

Ранок наступного дня пройшов в турботах. Відшукати жертву, для підстави, було нескладно, однак проблемою являлась руда. Демони не дозволяли її забирати в бараки. І тут Сафіру спала на думку ще одна ідея. Роботи велися на різних територіях, тому не всюди були наглядачі, чим і скористався хлопець. Знайшовши найбільш збезсилену жертву, а це був чоловік, що вивозив руду назовні, він тихо підкрався до нього, приголомшив, а потім підпалив тачку й відійшов осторонь. Від самої руди не було диму, а от, коли почали горіти трухляві дошки тачки, це швидко привернуло увагу демонів. За таке марнотратство й халатність, бідолаху стратили на місці. Він навіть не встиг прийти до тями. Демони подумали, що перевозячи руду, він заснув і перекинув тачку, від чого відбулося тертя й руда спалахнула.

Не довго думаючи, Сафір показався їм на очі. Демони не бажали возитись з тілами, тому функцію поховальної команди виконували робочі. Саме на це й надіявся хлопець, роблячи все це. Демони одразу покликали його й наказали утилізувати труп, тобто скинути в одну з річок лави. Сафір став слухняно виконувати наказ. Завантаживши тіло на цілу тачку, він непомітно заховав в одяг мерця декілька шматків руди й направився до однією з доріг, що вела вниз. План вдався ідеально. Його ніхто не перевіряв, оскільки знали, що в бараки не прямує. Позбувшись вантажу, хлопець заходився ретельно ховати свій скарб. Сьогодні ввечері він отримає свій квиток на свободу.