ГЛАВА 7

Осінній вечір видався напрочуд теплим. Немов сама природа старалась зігріти зранені серця воїнів. Група просувалась максимально швидко. Хлопці були з цих країв, тому добре знали місцевість. Однак, на деяких ділянках, все ж доводилось сповільнювати хід, через можливі розтяжки й міни. Бойовики полюбляли гратись з пастками. Вони називали це сафарі на карателів. Хоча, чого гріха таїти, наші також віддячували їм своїми подарунками.

Сьогодні був повний місяць, тому дорогу було добре видно. Батя наказував час від часу перегруповуватись, щоб не втрачати пильності, а то, якщо довго йдеш в авангарді чи замикаючим, увага притуплюється, а такі зміни давали можливість переводити подих. Чорні тіні дерев, немов велетні, височіли вгорі,  іноді здавалось, що якась невидима сила оживляла їх й вони намагалися дотягнутись своїми вітами до подорожніх. Велеслав не часто бував в подібних місцях, тому окрім загальної тривоги, всередині росла ще й якась невідома. Саме атмосфера лісу була просякнута тривогою. Немов природа знала те, що не могли побачити люди й усіма силами намагалась попередити їх.

Та ось, тишу порушив тихий свист і Андрій, а за ним і Макс – впали на землю. Батя першим зрозумів в чому справа і штовхнув Велеслава, вони перебували біля якогось рову, тому приземлення останнього відбулося не одразу. Котячись вниз Велеслав встиг почути голоси нагорі, що скомандували схопити Батю та Арсена живими. Потім показались обличчя в масках. Очевидно розшукували його. Раптовий приступ паніки дезорієнтував увагу Велеслава і він не зміг вчасно знайти укриття. Декілька куль зі свистом пронеслися біля вуха, а одна, особливо наполеглива, поцілила в бік, проте пройшла на виліт. Ще дві потрапили в бронежилет. Не сказати, що потрапляння в бронік було настільки радісною подією. Судячи з того, як стало важко дихати, то декілька зламаних ребер Велеславу було забезпечено. Світ поволі занурювався у темряву.

Прокинувся від холодного душу. Невідомі вилили на нього відро води. Через силу він зміг побачити місце, де перебував. Це був невеликий сарай, на підлозі якого була протухла солома. Навпроти лежали ледь живі Батя й Арсен. Судячи з їхнього вигляду – інквізиція нервово курили в стороні.

Велеслав спробував поворухнутись, та різкий біль у грудях дав ясно зрозуміти, що цього не варто робити. Він відчув, як бинти на грудях стали вологими. Його, як і товаришів, не зв’язували. Безпечність або зарозумілість бойовиків? Хоча, куди вони, в такому стані, могли втекти. Хіба що на той світ. Двері відчинилися і яскраве світло заставило примружити очі. Незнайомців було п’ятеро, вони підійшли спочатку до Баті з Арсеном, взяли їх під руки й потягли в невідомому напрямку. Наступним був Велеслав. Світ, за стінами сараю, являв собою невелике село з декількома десятками напівзруйнованих будинків, оточених густим листяним лісом. Чи через покидання сараю, чи від свіжого повітря, хлопець відчув якусь дивну радість. Вона переповняла його зсередини, пульсувала кожною клітиною тіла. «Невже саме так відчувають себе люди перед обличчя смерті?» На одному з дерев закрякали ворони, що привело Велеслава до тями. Він нарешті усвідомив, що за виставу приготували для них бойовики.

В центр села зігнали місцевих, а також жителів сусідніх сіл. Натовп з захопленням і острахом очікував початку. Щоб не заставляти публіку довго чекати, бойовики привели останню дійову особу. Коли Велеслав обмінявся з нею поглядами, то зрозумів, що від тої Аїди залишилась лише бліда тінь. Вона існувала, в прямому значенні цього слова. Прагнення смерті тепер стало єдиним її бажанням. Коли вона дивилася на нього, в її очах не було емоцій. Він був маренням з минулого й колись прекрасного життя. Голосом, що вже давно не сподівалась почути.

– Дорогие жители нашей республики! – на правах ведучого виголосив один з бойовиків. – Сегодня поистине большое событие. Мы накажем изменницу, что продала нашу идею. Карателей, – вказав він на Батю й Арсена. – А также незваного гостя, вторгшегося в наш дом. Народный суд вынесет им приговор.

«Народний суд? – Велеслава аж перекосило всередині. – Хто ви такі, щоб судити мене? Зрадники, вбивці, сепаратисти, манкурти, що продали свою мову й землю. Ви будете судити нас? Ті, що продали свою країну за тридцять срібняків».

– Убить! – заревів натовп.

– И народный суд вынес приговор! Но мы не каратели, мы милосердны. Ведь так? – звернувся ведучий до натовпу. Ті відповіли ствердними викриками. – Мы – не они! Поэтому дадим возможность им завоевать помилование, – вказав він на полонених, а потім простягнув пістолет Велеславу. – В нем один патрон. Выбирай, кого спасти. Если выберешь девушку, мы освободим вас обоих. Если же твой выбор падет на карателей, один из них сможет покинуть это место. Выбирать тебе, – на останніх словах він наголосив особливо гучно.

Не сказати, що рішення взяти зброю було свідомим, швидше спрацювали рефлекси. Тремтяча рука сама потягнулась до пістолета. Ніколи не думав, що холодний метал може викликати стільки тепла. І настала пора обирати. Це було не кіно, де з’являлося несподіване підкріплення й визволяло усіх без жертв. Реальність була іншою, набагато безжаліснішою.

– Если не выберешь, мы это сделаем самостоятельно, – підбадьорив його ведучий.

«Чорт і як же я вляпався у все це? Обирати? Між смертю і смертю – вибір очевидний. – Якби ж у мене було більше сил… Більше куль… Хіба я вбивця? Вони самі вложили зброю мені в руки…» Велеслав мимоволі поглянув на Батю та Арсена, потім погляд переключився на Аїду. Її безжиттєвий погляд благав про закінчення мук. Батя кивну, мовляв, не роздумуй, ти знаєш, що робити, ми й так вже трупи. І раптом Велеслав побачив дивного хлопця з білим волоссям. Він стояв біля полонених, його не бентежило місце й події, що відбувалися, сам час немов припинив свій плин. «Хто ти?» – так і хотів вигукнути хлопець, та не зміг. Як і спустити гачок. Натомість пролунав з десяток ударів грому, як йому тоді здалося, і тіла Аїди, Баті й Арсена опустились на землю.