ГЛАВА 5

Три місяці в навчальному центрі минули як одна мить, ну, майже одна. З кожним днем, що наближав Велеслава до фронту, він все більше відчував неспокій. Це, немов бачити перед собою дуло пістолета й чекати коли з нього вилетить куля. Звичайно, була й купа інших проблем. Не усі витримували курс навчання, були спроби дезертирства й самогубств. Не останню роль в цьому відіграв відгомін минулого, який всіма силами старалися викорінити нові офіцери й інструктори з країн союзників. Ситуація не мала обрисів стихійного лиха, але ще було над чим працювати…

Не сказати, що навчання Велеслава було аж надто райдужним, причетні до зникнення Аїди люди про це постарались. Ще на початку його записали в розвід роту. Підвищені критерії, плюс моральний тиск через те, що доведеться ризикувати життям в найгарячіших місцях фронту. Та хлопцю, в деякі мірі, було до цього байдуже, його життя вже давно не належало йому. А такий подарунок він прийняв з ентузіазмом, адже той відкривав широкі можливості для пошуків Аїди.

Перше завдання ввело його в легкий ступор. Це була не бойова операція, а супровід бійця з ООС. Пункт призначення – одне з сіл Олександрійської області. Коли колона з автомобілів заїхала в село у Велеслава перехопило подих. Люди на колінах зустрічали героя. Тут були люди усіх поколінь, від дітей, до сивих старців, що пам’ятали ще Другу світову. Усі вони зібрались, щоб віддати шану тому, хто віддав життя за них, за мирне небо й землю без присмаку металу.

Тіло несли товариші загиблого, на чолі з командиром. Слідом прямував Велеслав з іншими солдатами супроводу. За думками й не помітив, як до нього підійшла дівчинка років восьми і взявши за руку – подякували за захист. Хлопець ледь стримався, щоб не пустити скупу чоловічу сльозу. Хотілось сказати: я ще нічого не зробив, та слова так і застрягли в горлі. Для цієї дівчинки він вже був героєм.

– Це, щоб ви пам’ятали за що воюєте, – пролунав шепіт в нього під вухом, і дужа рука стиснула плече.

Велеслав розгублено повернув голову. Позаду нього стояв командир бійця, якого вони зараз проводжали. Хлопець і не помітив, як він з перших рядів перейшов в останні. Саме під його командуванням Велеслав мав продовжити службу. Чоловіку вже було під сорок і Велеслав годився йому в сини. Та й судячи з відношення Олександра до підлеглих, у підрозділі панувало щось на зразок родинного зв’язку, на чолі з «батьком» Від цього й виник його позивний «Батя». Схоже, вперше за останні місяці, у житті Велеслава наступила біла смуга.

Після закінчення церемонії Батя запросив усіх в найближче кафе, пом’янути полеглого товариша. В вибраному закладі було доволі людно. Декілька молодих пар з дітьми, літні люди, усі про щось мирно розмовляли. Та найбільше виділялась група з п’яти захмелілих чоловіків, років тридцяти п’яти, які все прагнули добавки.

Всівшись за вільний столик, Батя покликав офіціантку. Записавши замовлення, так кулею метнулась його виконувати. Непотрібно було бути Нострадамусом, щоб спрогнозувати майбутні дії п’яної компанії. Після декількох тостів, вони почали викрикувати різну маячню й вимагати включити їм обрані пісні. Мотивували це тим, що у них товариш загинув від рук карателів. Враховуючи гарганівську говірку, здогадатись, хто у них виступав в ролі карателів, було не важко. Проте вступати у прямий конфлікт з військовими, за сусіднім столиком, вони не наважувались, натомість – всіляко обзивали Суверенітет і його жителів. Адміністрація кафе не наважувалась їм суперечити, тому дійство продовжувалось. Батя і його товариші, лише посміхались з цього цирку.

Вистава дійшла до кульмінації, коли одна пара вирішила забрати своїх дітей. Їм на перешкоді стали диванні герої, що на все горло кричали Гарганівську попсу. Вони підсіли до цієї пари й на очах у дітей почали приставати до їх матері, а коли чоловік спробував заступитись, був одразу відправлений в тривалий нокаут. П’яне бидло посмілішало настільки, що почало тикати пальцями в підрозділ Баті й говорити – карателі. Батя кивнув товаришам, а потім підвівшись, поклав руку на плечу Велеслава. Це був знак і новенький одразу ж його прочитав. Вдвох вони відправились до компанії, що діставала пару, решта попрямувала до столика, де куняла основна маса героїв. Сівши за стілець, Батя простягнув руку сепаратисту.

– Вітаю «брата по зброї, що бореться за свободу». – Очі бойовика зробились квадратними. – Давай вип’ємо за швидкий мир і знищення окупантів. Офіціантка! – гукнув Батя. – Принесіть нам випити й закусити, – та швидко помчала виконувати замовлення, а інші працівники затамували подих, очікуючи подальшого розвитку подій.

– Какой я тебе брат?! – заричав бугай, з яким привітався Батя.

– А як же не брат? А хто тоді? Ми ж однієї національності, можливо й земляки. Я зі Сталеварська. Там моя земля, а ти звідки?

– Какой к чорту земеля?! – ричав чоловік, мов ранений звір. – Все наши воюют на той стороне! А ты, продажная морда!

– Почекай, – перебив його Олександо. – Якщо наші там, то що ти тут робиш?

– Я…. я, – затнувся чоловік.

– Отже ти: ні за «наших», ні за «ваших». Що ж ти тут робиш, «друже»?

– Забираю то, что по праву принадлежит мне, – буркнув незнайомець.

– І що ж такого цінного ти знайшов в Олександрійську?

– Я здесь работаю, – на одному диханні видав чоловік.

– Працюєш? – вдав здивування Олександр. – А як же найбагатший у всьому Суверенітеті регіон? Хіба там немає достойної роботи?