ГЛАВА 13 ШЛЯХ ДЕМОНА (ДРУГИЙ АПОСТОЛ)

Сафіру саме виповнилося вісімнадцять, коли в його селище прибули урядові війська. Громадянська війна в Сіроні була в самому розпалі і війська потребували солдатів. Ніхто не зважав на хвороби й тому подібне. Отримуй форму, автомат і відправляйся на передову, воювати з власним народом. Хоча й війною це не назвати. Час від часу підрозділ Сафіра заїжджав в якесь село й самовільно вказавши на випадкових громадян, оголошував їх опозиціонерами й без всякого суду розстрілював. Так тривали сірі солдатські будні хлопця. Іноді, його відправляли на боротьбу з терористами, що захоплювали нафтові родовища й склади зброї. Та це було швидше шоу. Вищі чини й терористи, давно поділили сфери впливу, а даний акт був винятково для людського ока.

Ситуація змінилася з приходом Гаргано й Атлантіса з союзниками. Між собою вони не воювали, а от місцевих використовували по повній програмі. Подавалося все під соусом високоморальних принципів й гучних гасел. Люди гинули пачками, та усім було байдуже. Президент і військові отримували своє від Гаргано, опозиція від Атлантіса, а народ – безкоштовну кулю й могилу два на два. Чорне золото манило все більше найманців. Сафір лише посміхався, коли чергових романтиків з Гаргано використовували як гарматне м'ясо. Їхні рештки потім довго збирали пустелею, часто байдуже махали руками на цю справу. Чужа земля ставала місцем спочинку для усіх, хто прагнув своїм життям зупинити випущену кулю. З часом і його тіло вкрилось шрамами й слідами від куль. Смерть двічі приходила за ним, та лікарям вдавалось витягувати його з її обіймів. Про нього навіть почали ходити чутки, нібито він під захистом шаманів одного з африканських племен. Чергова нісенітниця, та людям потрібно про щось поговорити, щоб остаточно не зійти з глузду.

Того дня удача відвернулась від Сафіра. Його підрозділу наказали відбити одне з міст Сірона. Терористів налічувалось близько п’ятдесяти. За даними розвідки – без транспорту й важкого озброєння. Хоч це й було місто, проте місія передбачалась легкою. Разом зі ще десятьма товаришами, Сафір попрямував однією з тісних вуличок. Мешканці, а таких налічувалось близько трьох тисяч, безтурботно походжали вулицями. Це трохи уповільнило їхнє просування. Кожного разу доводилось нервово озиратись по сторонах, в очікування, що хтось з громадян дістане автомат і почне стріляти. Тоді жертв було в десятки разів більше. Та й не факт, що його групі вдасться вижити. В таких випадках начальство наказувало не церемонитись і зачищати загрозу, не дивлячись на втрати серед цивільних. Спочатку хлопця мучили сумніви, з цього приводу, та потім махнув рукою й став безмовним виконувачем наказів. Перспективи в Сіроні були не надто райдужними: або працювати до сьомого поту по шістнадцять – вісімнадцять годин, або помирати без шматка хліба. Був ще й третій варіант, його він і обрав. Сафір не був ідейним бійцем, інакше б вже давно перейшов на сторону опозиції. Він робив усе, щоб побачити на один світанок більше. Села, звідки він родом, вже давно не було. Танки урядової армії знесли трухляві будинки, а людей: кого вбили, а кого кинули до в’язниці. Схожу схему він і сам втілював кожного дня.

Ворогів все не було. Хлопець почав сумніватись, чи були тут терористи, як раптом, над містом пронеслись урядові літаки й скинули дивні снаряди. Вони не вибухали при зіткненні з землею, а просто лежали у створених заглибленнях. Реакція людей не заставила себе довго чекати. Багато почало кашляти й триматись за горло. Дехто, не в силі терпіти біль, хапався за голову. Дійство нагадувало масове божевілля. Сафір завмер на місці, не вірячи власним очам. Їх використали, як розмінну монету, задля прикриття використання хімічної зброї. Система, якій він віддав найцінніше – себе, використала його й викинула, як сміття. Йому непотрібний був газ, щоб відчути весь відчай і безсилля даної ситуації. Коли той подіяв на його нервову систему, хлопець не витримав й почав розстрілювати усіх, хто попадався під руку. Коли патронів не стало, в дію пішли гранати. В пеклі з’явився новий демон... Він перетворився на звіра, що не міг втамувати жаги крові. Та ось, і життя безумця припинилося й він замертво впав на землю. Поруч з тими, кому ще декілька хвилин тому допоміг відправитись на той світ. Чи відчував він жаль за скоєне? Чи, може, слід було все списати на рок, фатум, обставини. Аж ніяк ні, в обох випадках. Сафір був вірний обраному шляху до кінця. Його мозок просто не міг прийняти факту, що вірного солдата так просто зрадили. Підсвідомо, він до кінця вірив у свій вибір. Вибір, за який готовий був вбивати.

Коли його очі розплющились, то виявилось, що він стояв над власним тілом, а навкруги були сотні людей. Вони збентежено озирались, намагаючись зрозуміти, що трапилось. Сафір, схоже, єдиний не розгубився. Він люто поглянув на вцілілих. Думки про смерть одразу відійшли на другий план. Цього бути не могло, щоб його вбили свої. А от, щодо того, наскільки ці люди були своїми, ще належало з’ясувати. Мимоволі хлопець потягнувся до автомата, та рука пройшла наскрізь. Він здивовано поглянув на зброю. «Невже це якийсь секретний експеримент по створенню унікальних солдатів?» – раптом видав його розум. – Тоді навіщо всі ці люди? Вони мої цілі. Тільки, де товариші? Напевно, вони вбили їх. Ну нічого, я за всіх поквитаюсь».

– Тихше, герою, – почувся голос в нього за спиною.

Сафіру не вдалося обернутись, оскільки все тіло оніміло, проте говорити міг.

– Хто ти? – роздратовано вигукнув хлопець. – Будь чоловіком, покажись! Це все справа рук клятих вояк з Атлантіса! Так, це точно вони, тільки вам бракує духу заглянути супротивнику в очі! – особливо презирливо мовив він останнє.

– Ти так і не зрозумів, що щойно відбулося, – в спокійному тоні мовив незнайомець, що постав перед Сафіром.