ГЛАВА 11

Блокпости окупаційних військ проїхали без перешкод, а от з суверенськими виникла проблема. Очевидно СБС постаралася, або ті, що за нею стояли. Петра скрутили й повели в невідому напрямку, а Велеслава повезли на якийсь глухий хутір. По дорозі, йому навіть очі не зав’язували, оскільки знали, що це дорога в один кінець. Конвоїрів було троє. Усі років тридцяти, в дорогих брендових футболках і джинсах. З сонцезахисними окулярами для більшої крутості. Конвой мовчав і Велеслав не ставив питань, а насолоджувався поїздкою.

Десь за пів години машина зупинилась біля старенького будиночку з ледь цілим парканом. Навколо не було ні душі. Лише поскрипування відчинених вікон, в сусідніх будинках, тривожило тутешній спокій. Велеслава завели в будинок і посадили на єдине ціле крісло. Чому єдине? Бо рештки інших були розкидані по кімнаті. Очевидно, він був далеко не першим гостем цього місця. Зв’язавши йому спочатку руки, а потім і ноги, трійця заходилась розкладати на столі інструменти допиту. Цілком стандартний набір, нічого особливого, з усмішкою на обличчі констатував хлопець.

– У тебе є два варіанти, – звернувся до нього один з трійці. – Або добровільно розповіси, що встиг дізнатись на тій стороні й помреш швидко, або… – і він кивнув на стіл.

– Як цікаво, – засміявся Велеслав. – Проте в мене своє бачення розвитку подій! Ти, – вказав він на високого брюнета. – Застрелишся сам. Ти, – кивнув він до чоловік атлетичної статури. – Викопаєш яму й кинеш туди першого, а потім зіллєш з бака трохи бензину й обіллєш себе і першого, а потім підпалиш. Щодо тебе, – вказав Велеслав на третього. – Спочатку подзвониш скажеш, що все виконали. Потім підвезеш мене до найближчого обласного центру, після чого відправишся до замовника й розберешся з ним і всіма причетними!

Трійця спочатку хотіла засміятись, та з острахом зрозуміла, що тіла не слухалися їх. Велеслав був беззаперечним володарем ситуації. Хлопець до останнього не вірив, що та розмова у Василя була реальною. Та тепер сон перетворився на реальність, реальність, що скоро переверне цей світ з ніг на голову.

******************

Олександрівськ і не підозрював, яке дійство мало розпочатись за декілька хвилин. Почалося все з зазивань людей на мітинг. Велеслав ходив по вулицях й вигукував різні гасла, хоча, насправді – це були прості команди містянам. За пів години чисельність протестувальників досягла декількох тисяч і вони рушили на центральну площу міста, де закінчувала споруджуватись трибуна для виступу. Велеслав поважно пройшов до неї утвореним живим коридором. Жестом руки він наказав людям заспокоїтись. На площі настала гробова тиша. Якщо прислухатись, можна було почути биття сердець, що очікували чогось неймовірного, ейфорія і відчуття невимовної радості загрожували вийти за край і вилитись в хаос, або в контрольоване стихійне лихо, що знесло б усе, що йому накаже творець.

– Любі друзі, товариші й громадяни. Сьогодні історична мить. Саме сьогодні ми почнемо будувати новий Суверенітет. Без корупції і кумівства. Що стара влада, що нова – це прогниле до коріння злочинне угрупування. Вони переживають тільки за себе, за свої статки. Я воював, проливав кров за рідну землю і що отримав у відповідь? Після тижнів полону, коли кожної миті я прощався з життям? Не знаєте? Так я вам скажу. Мене хотіли вбити ті, що поклялися захищати. Замість того, щоб боротись з ворогами, вони прибирають патріотів своєї землі. Вони кажуть про мир, та мир цей буде на крові наших земляків. Скоро ми, ті, хто воює за свою землю, станемо зрадниками, а ті, хто розв’язав цю війну, приніс смерть на нашу землю – героями. Годі це терпіти. Давайте сьогодні й зараза творити нашу історію. Не перекручену гарганівську, а нашу. Ми самі очистимо свій дім від сміття. І почати пропоную з цього міста. Даю годину усім корупціонерам і злодіям, для появи перед народним судом на цій площі.

Натовп захоплено заревів. Журналісти й оператори, що вже встигли налаштувати апаратуру, роти пороззявляли в передчутті інформаційної бомби. Відведений чиновникам час народ використав на озброєння. Навіть дітям видавали зброю, мотивуючи це тим, що це боротьба за їхнє майбутнє.

На гостей не довелось довго чекати. У супроводі дорогих кортежів, машини чиновників під’їхали до площі. Усі, як на підбір, в дорогих костюмах з біжутерією за тисячі доларів, платинові годинники, модна стрижка. Один за одним вони почали виходити через відчинені охоронцями двері й направлятись до трибуни. По дорозі привітно махали людям, думаючи, що вони черговому проплаченому мітингу. Вишикувавшись у дві шеренги, стали очікувати, коли їх запросять виступити.

– Погляньте на це стадо овець, – заговорив Велеслав після паузи. – Вони уявили себе пастухами, та так і не зрозуміють, що загинули вівцями. Мене аж верне від їхнього вигляду. Ні в кого немає заперечень, щодо вироку? – звернувся Велеслав до натовпу? – Той відповів заперечним ревом. – Тоді пропоную тому поколінню, у якого вони планували забрати майбутнє, привести вирок у виконання.

З поміж натовпу вийшло близько п’ятдесяти підлітків різного віку. У руках вони тримали заряджені пістолети. Чиновники продовжували махати руками й привітно посміхатись. Один, особливо відважний, навіть спробував підійти, щоб привітатись на камеру, як він це зазвичай робив. Та цього разу вітання відбулося з кулею, що миттєво вразила свою ціль. Інші сприйняли це за команду діяти й навколишній простір розрізали звуки пострілів. Вони звучали настільки ритмічно, що присутнім здалося, що вони чують справжню симфонію. Крики захоплення загриміли, як перший весняний грім: несподівано й гучно. Те, що давно придушувалось всередині, зараз отримало силу вирватись назовні. Люди стали схожими на звірів. Більше ніхто не зважав на моральні принципи, закони, придумані правила. Вони віддалися первозданній силі, що кипіла всередині.