ГЛАВА 8

Біль відчувався вже менше, тому Велеслав час від часу підводився і підходив до вікна для споглядання краєвидів. Золотава осінь вже вступила в повноцінні права і різнокольоровим килимом з опалого листя, застелила землю. Людей в селі було мало, в основному особи похилого віку й ті, що за станом здоров’я не могли вступити в ополчення, так себе називали бойовики. Молодь давно покинула рідні домівки. Хто добровільно, у пошуках романтики й пригод, а кого насильно забирали народні дружини. Проте найчастішими були випадки доносів. В селі прекрасно знали, хто мав довгого язика, проте зробити з цим нічого не могли. В разі загострення – приїжджали ополченці й проводили зачистки. Люди змирились й чекали приходу Суверенітету, або ж на зміни серед бойовиків. Останнє виглядало як фантастика. Вони все більше ділили території й грабували місцевих. Навіть свого голову призначили, щоб він стежив за усім і збирав данину. Зараз був саме розпал панщини, як тут називали збір урожаю. В кращому випадку селянам залишали десяту частину від зібраного, в гіршому – нічого. «Все для боротьби з окупантами» – говорили бойовики. Хоча їх самих важко було прирівняти до визволителів. Орда, яка оголосила корінних жителів окупантами. Та цьому вже ніхто не дивувався, як і не слухав пропагандистів, які не замовкали ні на секунду. Були, звичайно, і ярі прихильники гарганівського миру, та з такими мовчки погоджувались. Що з дурнів взяти.

Василь мав свого трактора й був кимось на зразок завгоспу. Він збирав урожай, орав поля, засівав. З помічниками у нього було кепсько. Всього дві молодиці років тридцяти, що, окрім свого господарства, до сьомого поту працювали на благо села. За це, звісно ж, ніхто не доплачував. Це була єдина можливість уникнути домагань з боку п’яного бидла, що раз на тиждень приїжджало в село на сафарі. А насправді, просто напивалось до втрати пам’яті. В такі моменти краще було не попадати їм на очі, могли запросто оформити двохсотий. Щодо помічниць Василя, то бойовики самі встановили це правило і свято його шанували. Однак, це не стосувалося інших жінок, що налічували з добрий десяток. З ними вони в міру розважались, обдаровуючи щедрими подарунками. Ця каста не працювали й виконувала роль спостерігачів на полі. Сидячи під парасолями, вони нагадували гадюк, що шипіли кожного разу, як щось було не по їх. Зціпивши зуби, всі мовчки відбували своє пекло.

Поля були недалеко від будинку Василя, тому Велеслав мав змогу сповна «насолодитись» видовищем. Згорбившись, і час від часу витираючи піт, люди розкопували землю, в надії на гарний урожай. Одна з жінок, років сімдесяти з вигляду, несучи мішок з картоплею, раптом спіткнулась і впала. Наглядачка тут же залишила своє місце й підбігши, стала бити ту ногами. Удари приходились в найрізноманітніші місця. Жертві нічого не залишалось, як прикрити голову руками й терпіти. Ніхто не поспішив їй на допомогу, чи хоча б не висловив обурення. Лише косі погляди зрідка направлялись в ту сторону. Терпіння Велеслава з кожною секундою наближалось до межі. Врешті-решт він не стримався і забувши про біль – вихопив з-під подушки пістолет, запхав його за спиною в джинси, попутно прикривши сорочкою. Потім швидко взувся і попрямував до дверей. Крадькома вийшов надвір і напавився вздовж чималого паркану. Благо в останньому виявилась дірка, через яку він успішно проліз. Навколо будинку росли яблуні й груші, тому частину шляху вдалося подолати непомітно. Далі – довелось зціпити зуби й наприсядки пробиратись крізь нескошену траву, кропиву й бур’яни. Останній відрізок вже пробіг. Наглядачка була настільки захоплена своєю забавою, що не помітила його наближення. Велеслав тоді й сам не повірив, звідки взяв стільки сил. Блискавичним рухом він скрутив тій шию і тихенько опустив тіло на землю. Жінка, яку до того били, не одразу зрозуміла, що відбулося, та коли піднесла закривавлену голову, то по квадратних очах і блідому обличчі, Велеслав здогадався, які емоції вона відчувала. Та, як виявилось, емоції були не через мертве тіло, що лежало поруч з нею.

– Каратель! Окупант! – закричала жінка.

Велеславу не залишалось іншого виходу, як ударом відправити жінку поспати. Сплюнувши з досади, він поспішив зникнути з місця подій. «Дурень», – лаяв він себе подумки. – Навіщо мені цей геморой?»

До вечора все село гуділо, як вулик. Обговорення не стихали ні на хвилину. Версій було більше, чим жителів в селі. І що найцікавіше, осуджували не наглядачку, що отримала по заслугах, а жінку, яку вона ледь не забила до смерті. Всі думали, що це остання її вбила з помсти, а кричала, щоб замести сліди. Як надворі почало сіріти, Велеслав став свідком розмови, що відбулась на подвір’ї Василя. Свого роду народний суд, на якому був присутній і сільський голова. Чималий хряк, зауважив Велеслав, побачивши його через шпарину горища. На повістці дня було всього одне питання: як покарати ту сімдесятилітню жінку. Від того, що саме їм доведеться вирішити долю підсудної, народ приходив в неймовірний екстаз. Здавалося, що зараз не люди, а демони зібрались на пекельну нараду. Першим, як і належало, виступив голова. Далі до слова запросили блідих наглядачок. Даний інцидент помітно підкосив їхню самовпевненість. Випивши для хоробрості місцевої сивухи, вони трохи посмілішали. По закінченні почався справжній треш з доносів. Сусіди, знайомі, усі не лінувались підкинути дров у вогонь. Жінці навіть почали приписувати відьомські здібності, мовляв, це через неї вже стільки часу не бачили дощу. Все в стилі інквізиції, приправлене старечим маразмом. Люди одностайно виголосили, що у їхній громаді не може бути подібного. Останнім аргументом стали слова одної жінки, що в Радіонському Союзі, за подібне, вже б давно розстріляли. Твердження блискавкою розлетілось поміж людей й колгосп виніс одностайне рішення.

Велеслава аж тіпало від побаченого й почутого. Якби не Василь, точно б кинув в цей зміїний притон гранату. За кого, питалось, воювали солдати на тій стороні. Ці люди гірше рабів, у рабів хоч є прагнення, а тут повна їх відсутність. Справжнє стадо, яке жене хто захоче й куди захоче, тільки май при собі гарні обіцянки. В цих людей не було нічого святого. Скільки б вони не кричали, як колись було добре, як би вони хотіли повернутись, проте саме такі люди й розвалили старе. Байдужість і пристосованість – ось рушійна сила їхнього життя. Вони звикли, понуро опустивши голову, подумки проклинати долю. Таке поняття, як взяти долю у свої руки, було для них чужим. Вони, як бур’ян серед чистого поля пшениці. З часом розростався й старався забрати собі усі соки, щоб не виросла пшениця. Та, на відміну від пшениці, у якої був довгий і багатогранний шлях попереду, його просто зжинали, й в кращому випадку пускали на добрива, а в гіршому – спалювали.