ГЛАВА 6

Ось і перше офіційне завдання. Групу Велеслава направили в зону імовірного розміщення ворожої артилерії. Вони мали виявити, чи спростувати наявність об’єкта, в бій не вступати. Та сказати легше, ніж зробити. Як тільки вони наблизились до потрібних координат, бойовики тут же відкрили по них мінометний вогонь. Благо місця для сховку вистачало. Сепари не жаліли боєприпасів. Хвилини двадцять тривали салюти, як їх називав Батя. Як тільки запанувала тиша, група зірвалась з місця і помчала запасним маршрутом до своїх.

– Бісові душі, вони що – ясновидці, – вилаявся  Андрій, коли група зупинились, щоб перевести дух. В групі Андрій виконував роль снайпера. За словами Баті, його точні постріли не раз рятували розвідникам життя. Бойовики призначили за його голову чималу нагороду.

– Знову здали, – сплюнув Макс з досади. – І ворогів не треба, коли такі «товариші» за спиною.

Макс був зв’язківцем. На його плечах постійно красувався рюкзак з новенькою рацією, подарунок від союзників з Атлантіса.

– Схоже, знову хтось захотів отримати бабло за наші голови, – мовив Арсен. – Тилові щурі ніяк не наїдяться.

Попри свій вік Арсен являвся першокласним сапером. Ну одну розтяжку й протипіхотну міну знешкодив.

– Не лякайте новачка, – по-батьківськи тепло мовив Олександр. – Ще подумає, що потрапив в групу смертників, – після його слів четвірка гучно засміялась. – Хоча, враховуючи його біографію, то наша група справді укомплектована.

Велеслав здивовано поглянув на Батю.

– А ти думав, що так просто отримав призначення сюди? – жартома мовив Андрій. – Ми усі ходимо по лезу ножа. Твої друзі знайшли найкращий спосіб від тебе позбавитись.

– Нічого, ми ще повоюємо, – підбадьорив Батя Велеслава. – Як виберемось, потрібно буде поговорити, маю для тебе важливі новини. А зараз пропоную насолодитись салютами. Макс, дай нашим координати.

За хвилин десять місце, де вони потрапили в засаду, накрила суверенська артилерія. Хлопці були не такими щедрими на метал, однак точність доставляння не залишила байдужими нікого.

******************

– Облиш ці формальності, – мовив Батя, коли Велеслав, зайшовши в його намет, віддав честь.

– Ви говорили про якісь новини?

– Сідай, – вказав він на колоду, що служила кріслом. – Я знаю чому ти тут, також здогадуюсь про подальші твої плани, тому говоритиму відверто. Подібне не вітається мною, але й перешкоджати не стану. Це свіжі доповідні зі штабу. Завдяки допуску мені вдалося зробити декілька копій.

Велеслав став уважно вивчати документи. З кожним рядком його зіниці все більше розширювались. В них йшлося, що батько і брат Аїди, в результаті невдалої операції, потрапили в полон до бойовиків. Про подальшу долю нічого не відомо.

– Вся їхня сім’я на тій стороні, тому над звільнення ніхто особливо не метушитиметься. Політикам немає на чому піаритись, тому вони стануть черговими іменами у довгому списку перемовників. Та й, враховуючи ситуацію в цілому, не думаю, що вони взагалі потраплять до цього списку. Ось координати, де їх тримають, – простягнув Батя ще один папірець. –  Дані правдиві, сам перевіряв через друзів. А це – відомості від місцевих, які повідомляють про святкування, що розпочнуться на світанку. Привід на фото.

Руки Велеслава затремтіли, коли він побачив, хто, і що було зображено на фото. Місцеві відзняли, як бойовики розважались з його Аїдою. На останніх фото було її понівечене тіло. Проте в доповідях йшлося, що вона ще жива. Велеслав вже хотів зірватись й стрімголов побігти в те село, та сталева хватка на плечі, остудила запал. Олександр очікував подібного, тому завбачливо підвівся зі свого місця.

– Ми допоможемо тобі добратись до обраного місця, далі діятимеш сам. В тебе три дні, рівно стільки я зможу покривати твою відсутність. Вибір за тобою, ми чекатимемо біля лісу...

– Дякую, – ледь видавив з себе Велеслав, і рвучко підвівшись, попрямував до свого намету.

Всю дорогу він перебував немов в тумані. Здавалось, от його щастя, ще декілька кроків зробити, та водночас ця відстань перетворювалась на кілометрову прірву, над якою висіли терези. На одній стороні було два життя, на іншій – одне, і від його вибору залежало кого огорне пітьма безодні. Чиї очі навіки попрощаються з денним світлом. Хоч для нього вибір був очевидним, проте свідомість все ще не могла прийняти його, борючись сама з собою. «А що, як попросити Батю про допомогу?» – раптом спало йому на думку. Та він швидко відкинув її. Той і так вже зробив для нього більше, ніж він міг сподіватися. Та й чотири життя, проти двох, не рівноцінний обмін.

Зайшовши в намет Велеслав поспіхом став збирати необхідні речі. Закінчивши з цим він всівся на землю й став ретельно вивчати карту. Стежки, рельєф – все могло знадобитись. Курси, в навчальному центрі, чудово посприяли. Він навчився відокремлювати з поміж десятків деталей головне. За цим ділом ледь не пропустив моменту, коли годинник показав дванадцяту.

Розім’явши онімілі кінцівки, Велеслав ще раз перевірив рюкзак, зброю, патрони, й начепивши все це спорядження на себе, відправився до точки збору. По дорозі через силу опанував емоції, хоча «опанував», було надто гучним словом. Перед його очима, час від часу, виникали образи з фотографій. Вони, мов привиди, стали переслідувати його. «Все, що нас не вбиває, робить тільки сильнішими (Ф. Ніцше)». Велеслав ще мав за що триматись, в цьому світі, і він всіма силами за це вчепився.