ГЛАВА 1 СТАРІ ДРУЗІ

В таборі паладинів було сум’яття. Вже другий день з передової не надходило жодних новин. Усі спроби зв’язатись закінчувалися смертями посланців. Без нових наказів командири дотримувались старого плану й наказали утримувати чинні позиції. Подібну думку поділяли не усі, тому спалахи дезертирства частішали з кожною годиною. Хранителі зневірялись в ордені й переходили на сторону Знаті, сила якої досягла феноменальних масштабів, з початку Другої Великої Війни. Їхні сили контролювали королівства: Адір, Дірім і Ієрихон. Враховуючи їхнє розташування, то кращого годі було бажати, адже – це безперервне поповнення війська людьми, що приходили з Землі. Аделайс і Керіан – зайняли прокляті легіони. Хранителі були майже повністю витіснені з материкової частини Едему. Їхніми основними форпостами стали королівства Терріан і Ферагон. Однак, майже, не означає повністю.

Північна частина королівства Керіан, що виходила до океану, все ще перебували під їхнім контролем. Сам тут і розгорнулись найгарячіші бої. Знать уклала тимчасовий союз з демонами, прагнучи остаточно розділити материк і витіснити хранителів. З кожною хвилиною їхні війська все щільніше закривали пастку. Їм протистояли змішані сили сьомого, третього й четвертого легіонів. Бойові втрати хранителів вимірювалися тисячами, і чекати підкріплення не доводилось.

Тим ще деморалізуючим фактором були ангели, що затіяли свою гру. Вони не підтримували жодну сторону, а просто, серед ночі, робили несподівані атаки на будь-який табір, викошуючи ряди сонних супротивників. Подібне зіграло на руку хранителям, адже Знать змушена була кинути більше сил на боротьбу з ангелами, які стали головними їхніми ворогами. Вони навіть не припускали можливості короткочасного союзу чи миру з ними. Тільки цілковита перемога.  

Паладини, про яких йшла мова на початку, охороняли порти й берегову лінію від можливих ударів з моря. На їх території також розміщувалися госпіталі до яких кожного дня прибували сотні поранених. Їм надавали першу допомогу, а потім відправляли за океан. Відсутність інформації з передової й постійне очікування нападу з моря, руйнували й без того нестабільну психіку солдатів. Окрім дезертирства, частішали випадки самогубств і неконтрольованих нападів агресії, які закінчувалися в кращому випадку, невеликими шрамами, а в  гіршому – черговими могилами.

Біля одного з наметів сидів сержант і записував добровольців на чергове самогубство, так вже встигли прозвати спроби зв’язатися з командуванням на передовій. Охочих, звісно ж, не було, тому сержант задрімав в очікуванні. Його розбудило шарудіння накидки. Розплющивши очі, він сонно подивився на незнайомця, що закрив своєю постаттю сонце.

– Слухаю, – буркнув він під ніс.

– Я хотів би записатись добровольцем, – відповів незнайомець.

Сержант ліниво зміряв старого з ніг до голови. Тінь посмішки промайнула на його вустах.

– Хочете швидше покинути цей грішний світ? – в насмішкуватому тоні запитав він.

– Швидше з користю використати останні дні, – в такому ж тоні відповів старий. – Нехай молоді ще поживуть.

– Що ж, не бачу перешкод. На подібних самопожертвах зараз й тримається фронт, – і він різко підвівся зі свого місця. – Ось послання, що потрібно доставити, – і сержант простягнув згорток паперу, на якому була печать сьомого. Коли старий заховав його під мантію, він простягнув йому на прощання руку. – Бажаю удачі, сподіваюсь, вам вдасться заспокоїти душі ваших попередників.

Незнайомець потиснув руку, і кивнувши, попрямував до хранителів, що мали перемістити його якомога ближче до лінії імовірного фронту.

******************

Лотар, так звали старого, з’явився на березі річки Артейн. По обидва її береги розкинувся густий листяний ліс, через що було незвично темно в цю пору дня. Не виявивши слідів союзників, він попрямував вздовж берега. Перед відправленням його проінструктували як слід чинити і куди міг переміститись фронт, тому не гаючи часу, Лотар дослухався до озвучених раніше порад. Перші хвилини, після прибуття, пройшли у відносному спокої та, як тільки він спустився трохи нижче по течії, то тут же натрапив на патруль Знаті. Через герби з зображенням Іскри, що тримала в одній руці меч, а в іншій щит, їх важко було сплутати з кимось іншим. Без зволікань вони оточили Лотара й направили на нього вістря своїх мечів. В патрулі було близько двадцяти солдатів, не усі володіли силою, проте їх було достатньо, щоб відкинути думки про бій чи втечу. До Лотара звернувся худорлявий хлопець років двадцяти восьми.

– Хто ти, й що робиш так близько до фронту?! – вигукнув він.

– Значить фронт недалеко, – пробурмотів Лотар під ніс, а вголос додав. – Я заблукав.

– За дурнів нас маєш?! – вигукнув хлопець, і кивнув товаришам, щоб ті обшукали незнайомця.

Лотар не опирався. Послання знайшли майже одразу. Реакція на зміст була очікуваною. Йому тут же зв’язали руки біоаурою і повели кудись вглиб лісу. Як виявилось пізніше – це був невеликий табір, що складався з декількох наметів, біля яких були акуратно поскладані клітки з голубами. Хлопець, що перед тим спілкувався з Лотаром, по всій видимості був головним, оскільки по прибутті заходився писати доповідну, яку після – прикріпив до ноги одного з голубів і відпустив на волю. Закінчивши з цим, він наказав прив’язати Лотара до найближчого дерева. Коли наказ виконали, хлопець наказав двом чоловікам залишитись охороняти полоненого, а решті повернутись до патрулювання.