ГЛАВА 18

«Щоб пролита нами кров не була марною, нам не залишається нічого, крім як пролити ще більше» (Code Geass)

Решту дня вони займалися формуванням загонів і відправленням людей. Першими вирушили ті, хто мав пройти стіну так, як були попереджені й підготовлені заздалегідь. Ближче до вечора вирушили представники Проклятих Земель. Ален спочатку брав активну участь у відправленнях, а потім мовчки спостерігав зі стіни. Нічна тиша заспокоювала і водночас насторожувала. Вартові пильно вдивлялись в далечінь, щоб не пропустити несподіваних гостей. І ті не заставили себе довго чекати. На споруджених Аленом стінах показались невідомі силуети. Декілька вогняних стріл направилось в ту сторону. Показалась химерна постать величезного вовка і вершника на його спині. Вартові чимдуж забили в дзвони. Напівсонні, перелякані люди, почали вибігати з будинків. Кожен хапав перше, що попадало під руку, й біг на мури. Незабаром до Алена приєднались Марко й місцеві ватажки. 

– От і почалось! – виголосив Ален. 

– Битва, швидше за все, відбудеться завтра. Розвідники випереджають військо від сили на день, – заговорив Марко. 

– Але розвідка доповідала, що у нас ще є час! – мовив переляканий Харріс. 

– Щось прискорило їхні плани, – задумливо мовив Ален. – У всякому випадку, це остання спокійна ніч, пропоную добре відпочити.

– А що робити з цим розвідником, не відпускати ж його? – звернувся Харріс до Алена. – Схопивши його ми б дізнались багато цікавого!   

– Лучники! – скомандував Ален. – Приготуватись! – ті наклали стріли на тятиву. – За моєю командою... Вогонь! 

Сотня стріл зринула в небо й полетіла в напрямку демона. Той незворушно стояв і спостерігав, дражнячи солдатів на мурах. Та тріумф тривав недовго. Ален, використавши fulgur, за декілька секунд опинився біля зухвальця. Їхні погляди зустрілись. В чорних як ніч очах демона, він не побачив й тіні страху.

– Навіщо ти тут? – звернувся до нього Ален. 

– Молоху цікаво, що роблять його звірята! – зверхньо відповів той.

– Ти про Харріса?! – Демон здивовано поглянув на Алена. – Що ти їм передав?! 

– Послання: «Здавайтесь або помріть!». 

– Думаєш я повірю в це? – зверхньо поглянув на того Ален.

– Мені байдуже в що ти віриш, – обличчя демона розплилось в широкій усмішці. – Скоро це не матиме жодного значення… 

– Вам не взяти місто так просто! – в голосі Алена почулась невпевненість, він швидше переконував самого себе, аніж демона.

– Місто і так наше... – вишкірився демон.

Після цих слів він встромив меча собі в груди. Його тіло забилось в конвульсіях і звалилось з вовка. Той загарчав і готовий був кинутись на Алена, та одна зі стріл, випущених з мурів, зі свистом розрізала повітря і влучила йому в голову. 

– Про що ви говорили?! – закричав збуджено Харріс, наближаючись до Алена, який повернувся в місто. 

– Нічого важливого, він підтвердив наші найгірші сподівання, – виголосив Ален. 

– То вони близько… – задрижав голос Харріса. Після появи розвідника той перебував немов на голках. Прагнув всюди бути першим, дізнаватися новини з першоджерела. Це тільки посилило підозри Алена.

– Так! – ствердно кивнув Ален.

Харріс та інші ватажки поспіхом попрямували в центр міста. Новина їх не то стривожила, не то перелякала до півсмерті.  

– Він дійсно сказав саме це? – запитав Марко, коли Харріс пішов. 

– Звичайно, що ні. Не буду ж я при них оголошувати, що демон, фактично, розповів про їхні переговори… Не знаю, хто ще замішаний у цьому, але слід бути обережними. 

– Починається серйозна гра, – потер бороду Марко. – На кону сотні життів!

– Одні слова мене неабияк насторожили… Він говорив, що місто й так їхнє!.

– Думаєш, ці бовдури здали його? 

– Не знаю. Можливо, просто дражнив мене, бажаючи посіяти сумніви.  Але чому він не зник, побачивши все, що потрібно? – запитував немов сам у себе Ален. – Хіба не в цьому полягає роль розвідників? 

– А може, справа в тобі? – припустив Марко.

– Думаєш, хотіли виманити, щоб пересвідчитись чи я справді тут? 

– Скоріше за все. В Гімері ти наробив багато шуму. 

– Все одно, якось безглуздо... Існують й інші способи. 

– Демонам байдуже, якщо в них є ціль, вони досягнуть її за будь-яку ціну. 

– Що робитимемо з отриманою інформацією? – запитально поглянув на Марко Ален.

– Покинути місто зараз означає звести нанівець усю нашу роботу. Перші колони ще не встигли пройти й половини шляху. 

– Значить, ризикнемо, а далі будь, що буде, – зітхнув Ален. – Я розраховував сьогодні виспатись, та схоже, що сон – це недоступна зараз розкіш. 

– Може, надати тобі додаткову охорону? – запропонував Марко.

– Не варто, в мене й так найкраща охорона…

– Вони зараз тут? – притишено мовив Марко, роззираючись по сторонах.