ГЛАВА 1

«Читаючи книгу, не сподівайтесь зрозуміти всю її глибину, використовуйте її рядки як трамплін для своєї уяви…» (Ален Д. Волкер)

У 2012 році календар Майя і деякі біблійні тексти пророкували кінець світу. Варіантів загибелі людства було чимало: від падіння метеорита і різного роду катаклізмів, до закінчення другим Потопом. Однак ніхто не підозрював, що 2012 стане не кінцем, а точкою відліку до кінця…

2014 рік місто Тернопіль, Україна.

Було спекотне літо, Ален, як завжди, збирався зранку в університет. Минуло вже два роки з того часу, як він з батьками й сестрою переїхав з Франції в Україну.

Батькові запропонували очолити один з дочірніх філіалів головного французького офісу в Києві й він без вагань погодився, адже, з його слів «це відкриває великі перспективи для всієї сім’ї». Мама не сперечалась і знайшла роботу за спеціальністю в одній з відомих юридичних фірм столиці. Нам же з сестрою довелось обирати заклади для продовження навчання, адже батьки не захотіли залишати нас у Франції. «Краще вже всім разом освоювати нове місце, а то підлітки без батьківського контролю швидко стають некерованими, що надалі погано впливає на їхнє майбутнє!» – говорили вони. Я прекрасно розумів, що вони мають на увазі, але й вести життя зразкового хлопчика не зовсім хотілося, тому обрав найкращий варіант з можливих, ТНЕУ (Тернопільський Національний Економічний Університет). Він був визнаний на міжнародній арені, як один з кращих з підготовки кваліфікованих економістів. Батьки не сперечалися з моїм вибором й визнали достойним, а мені тільки це й було потрібно. Головна мета була досягнута: якомога далі від контролю і повна свобода дій. Сестра ж вибрала один з найпрестижніших закладів України та Європи: Національний Університет «Києво-Могилянська Академія». Дороге задоволення, як на мене, але на той час ми без проблем могли дозволити собі подібне.

Так от, я трохи відхилився від суті… Моя ціль була досягнута, спакувавши й завантаживши у свій новенький автомобіль речі, я відправився назустріч пригодам і студентському життю. Якби тоді знав, які наслідки матиме мій вибір, то можливо – залишився в столиці, а можливо й ні, складно сказати, якщо чесно, мене завжди тягнуло на пригоди, але те, що сталось того ранку, перевернуло весь мій світ…

Як я вже казав: був ранок і я збирався на пари, голова ще була затуманена після затяжних гулянь і толком не працювала. На телефоні декілька пропущених від дівчини. Потім передзвоню – думав я, згадуючи де лежать конспекти. Поспіхом знайшов потрібні зошити, на ходу з’їв два бутерброди й вибіг на подвір’я, де стояла машина, нашвидкуруч відкрив двері, кинув на пасажирське сидіння папку, сів за руль і став виїжджати через відчинені ворота. Ледь не зачепив один зі стовпів. Та що за фігня сьогодні?! Лаявся я подумки. Немов весь світ проти мене! З такими думками чимдуж помчав до університету, в який і так уже запізнювався.

Швидко пролітав вулиці одну за іншою, не помічаючи світлофорів і пішоходів, які сердито кричали вслід. На одному з перехресть зупинився, оскільки не було можливості їхати, через скупчення машин попереду. Задзвонив телефон, староста групи. Не хотілось піднімати, та потім все ж передумав, це могло бути щось термінове. Спочатку почувся сердитий голос і нотації на кшталт «де мене носить». Коли староста трохи заспокоїлась, відповів, що вже майже біля університету. Після цього вона ще більше розсердилась. Мене втомлювали ці монотонні нотації кожного понеділка: нагадували батьківські, коли вони дізнавались, що я щось натворив або в черговий раз прогуляв пари.

– У тебе щось термінове? – після хвилини повчань запитав я.

– Ні, просто захотілось подзвонити й запитати як у тебе справи! – іронічно відповіла вона.

– Все добре, скоро буду, – постарався промовити якомога в’їдливіше.

– Не жартуй так, бовдуре, через прогули тебе скоро виженуть! – навіть при зменшеному звуку її голос лунав доволі гучно.

– Це навряд. Моя сім’я регулярно допомагає університету, не думаю, що вони захочуть втратити таку «дійну корову» як я.

– Не все в цьому світі вимірюється грошима, – повчально мовила вона.

– Тільки така наївна людина, як ти, так думає. Всьому є ціна, просто у когось вона вища, ніж в інших.

– Ти телепень, якщо так думаєш, ніщо в цьому світі не вічне, всього з собою не забереш коли помреш.

Кріс, як і її сім’я, були віруючими. У нас частенько відбувались суперечки з цього приводу. Я був затятим атеїстом, а вона яро доводила, що Бог є.

– Може й так, але пожити в міру бажань можна. Живемо раз, навіщо себе обмежувати.

– Потрібно прожити це життя правильно, щоб потім не жаліти, й не розплачуватись за нього в іншому.

Стара пісня про головне! Як же мене бісили такі слова!

– Знову наслухалась проповідей місцевих священників? – тріумфував я подумки. Подібні зауваження були для неї, як сіль на рану.

– Це не їхні слова, так написано в Біблії! – сердито відповіла Кріс.

– Я тебе прошу, будь реалісткою, дивись на світ не через рожеві окуляри, а своїми очима. Ці твої «священники» літають в Єгипет і Туреччину відпочивати частіше за мене, як думаєш, де вони гроші на це беруть? Бідні парафіяни принесли, віддали останнє, щоб батюшка відмолив гріхи, а хто він такий, щоб відпускати мені гріхи? Він такий же смертний, як і я, і так само грішить. Тільки схоже, вони забули про це.

– Я не ходжу до церкви, щоб мені хтось відпускав гріхи, я приходжу помолитись за рідних і таких дурнів, як ти, а свої гріхи якось сама відмолю!

Потрібно закінчувати з нотаціями, а то голова й так розколюється.

– Ого, це щось нове, Кріс, тебе хтось наставив на шлях праведний? – сміючись промовив я.

– Смійся скільки хочеш, але твоєї тупості це не змінить.

– Моєї? А в чому вона проявляється?! – вже сердитіше відповів я.

– А ти досі не усвідомив? Твоє легковажне життя колись приведе до сумних наслідків.