ГЛАВА 75

Наступні шість днів Ален тільки й робив, що ходив на лекції й допізна засиджувався в бібліотеці. Лише іноді відривався, щоб вислухати доповіді офіцерів і віддати накази. Рани вже повністю зажили й тепер він міг без проблем займатись тренуваннями, однак спаринг з Жаном показав, що талант не компенсує теорії, тому Ален вирішив почекати з ними. Новина про зраду Бакарі ураганом пронеслась по землях Едему й викликала шквал емоцій. Серйозних сутичок не було, однак люди почали скоса дивитись на хранителів. Ці події не оминули й академію. Корнелія, Мелліса й Жан все розпитували про це, проте він старався уникати розмов на подібну тему, а якщо все ж доводилось, то виголошував заздалегідь складену розповідь з теорій і переконань, в ній не було нічого особливого, та цього було достатньо, щоб йому давали спокій. Орден подав все як інформацію, що вдалося дізнатись на семи колах, про Адрі головнокомандувач не промовив і слова, за що Ален був йому безмежно вдячний.

І ось настав день церемонії. Ален прокинувся раніше, ніж зазвичай. Його бентежило відчуття тривоги, проте не через демонів. Останні дні вся столиця перебувала на голках. Всі готувались до майбутньої події. В орден прибувало все більше гостей. Кайлі всі вуха проговорила, розповідаючи, як потрібно поводити себе і який порядок церемонії.

– Хвилюєшся? – запитала Адрі, яка також прокинулась і підійшовши – обійняла його.

– Дуже…

– Це буде грандіозна церемонія, я вже дочекатись не можу, – захоплено мовила вона.

– Це у всіх таке тремтіння, перед нею, чи тільки у мене?

– Звикнеш, відчуття, коли стоїш перед мільйонами людей і тебе оголошують хранителем – словами не передати. Я досі пам’ятаю свою церемонію, – замріяно виголосила вона останнє.

– Я хочу тебе про дещо попросити… – Ален на мить замовк, збираючись з силами. – Ти можеш супроводжувати мене під час церемонії?

По реакції Адрі було видно, що вона не то розгублена, не то здивована від такого прохання.

– Ти впевнений? Те, що орден не повідомив про мене, не означає, що вони забули. Не думаю, що вони зрадіють мені, в такій ролі.

– Це моє свято й запрошувати на нього можу кого побажаю, а тебе я хочу бачити в першу чергу, і байдуже на думку інших, – твердо мовив Ален.

– Знаючи твій характер, ти не відступиш, – Адрі на мить замовкла. – Я згодна, проте за однієї умови.

– Уважно слухаю, – бадьоро мовив Ален, радий, що вона погодилась.

– Ти не будеш навідувати мене на Терра Інкогніта.

– Якщо це був жарт, то він не зовсім вдалий, – сердито мовив Ален.

– Я говорю цілком серйозно. Я розумію про що прошу, та повір, для мене це настільки ж важко, як і для тебе. Доведеться піти на це, щоб уникнути нових смертей.

– Про що ти, які смерті? – вигукнув Ален.

– Зустрічі можливі тільки на тій стороні, в охорони чіткі інструкції, щодо цього, а тепер подумай чим обернеться поява одного з командирів на тій стороні. Не хочу, щоб хтось загинув, навіть, якщо це злочинець. 

– Якщо ти цього хочеш, то добре, – якби не було тієї розмови з Ноєм, Ален би нізащо б погодився, однак зараз краще було дотримуватись плану й нічого їй не розповідати. Нехай думає, що все відбувається так, аніж знаючи правду вдасться до непередбачуваних кроків.

****************

Був вже полудень, Ален в чорному костюмі, проте без плаща, як цього вимагала церемонія, очікував у своєму кабінеті. Супровід мав з’явитись з хвилини на хвилину. І ось двері відчинились і до зали першою зайшла Адрі в розкішній білій сукні, а за нею слідом Марко й старші офіцери, на чолі близько п’ятдесяти хранителів, серед яких були й паладини, в до блиску відполірованих обладунках.

– Маєш неперевершений вигляд, – шепнув Ален Адрі на вухо Адрі. – Ця сукня тобі личить.

– Дякую, хоча завдяки тобі мені більше би пасувала червона оскільки відчуваю, що зараз це мій природний колір обличчя. Не тремти так, а то я ніяковію ще більше, – Адрі взяла Алена під руку й вони попрямували до виходу.

****************

Їхня поява на площі, перед храмом Архистратига Михаїла, супроводжувалась шаленими оплесками й викриками людей. Хранителям ледве вдавалось утримувати коридор для Алена і його ескорту. На площі й вверх по сходах, до входу у храм, розстелили червону доріжку. Ален і Адрі повільно крокували вперед. В той момент єдиною думкою Алена було: тільки би не забути все, про що говорила Кайлі. Переступивши поріг храму, він ледь не впав у ступор від побаченого. Адрі вчасно привела його до тями. Всередині, крім представників ордену, Вищої Знаті, членів королівських сімей, командирів і капітанів, були десятки ангелів. Причому деякі з них, як і Серафіель, були з шістьма крилами. Усі вони уважно спостерігали за кожним його кроком. Права на помилку в Алена практично не було. В той момент йому хотілось провалиться крізь землю, щоб не бути в центрі такої уваги.

Ален і не помітив, як вони опинились спереду, Адрі легко стиснувши його руку, в знак підтримки, поспішила стати поряд з іншими. Священники почали церемонію. Кайлі розповідала про неї, однак безпосередня участь викликала ще ті емоції. Він відчував спокій і блаженство водночас.