ГЛАВА 69

Ален і Ной, у супроводі гвардійців, спустилися на перший поверх, де в одній з зал мала відбутися завершальна церемонія. В залі, крім командирів, і священників, зібралась величезна кількість народу, кому не вдалося протиснутись всередину, очікували на площі або в місті, де за допомогою кристалів показували весь процес. Трун з тілами не було, натомість в декілька рядів розмістились урни з прахом. Побачивши головнокомандувача і нового командира, люди зацікавлено повертали голови в сторону останнього. Алена  бентежила подібна увага, особливо враховуючи причину по якій вони зібрались. Однак, згадуючи слова Адрі, про особливість поховальних церемоній, то все набувало зовсім інших, хоча й все ще незвичних обрисів. Коли вони зайняли місця поряд з іншими командирами, членами Вищої Ради й іншими високопосадовцями, священники почали останню церемонію.

Фізично Ален перебував в залі, проте думки літали далеко за її межами. З голови не виходили слова Ноя. З одного боку все було ясно, а з іншого – виникало ще більше запитань. Орден знав набагато більше, ніж розповідав. Сотні років все зберігалось в таємниці й тут, раптом, така відвертість. Хто він: черговий засіб, для досягнення цілей, чи людина, покликана щось змінити…

– А зараз з прощальним словом виступить командир сьомого легіону! – оголосив один зі священників, чим заставив Алена вчасно прийти до тями.

В залі запанувала тиша, присутні з неприхованим інтересом очікували на його промову.   

– Знаєте, попри те, що я знаходжусь в Едемі вже тривалий час, я все ще не можу звикнути до нього. Тут все по-іншому. Нове життя, нові правила. Тут переосмислюєш себе, свою роль у Великому Задумі. Ти розумієш, що золото, влада, мова, релігія, тут не мають значення. Ми всі єдині, одна велика сім’я. Єдине значення має тільки людина поруч. Людина, заради якої ви готові на все. Саме такими були люди, яких ми зараз проводжаємо в останню дорогу. Вони віддали життя заради людей поруч. Без сумнівів, без страху... Знаєте, хоч я зовсім недавно став командиром, та волею долі мені вже довелось взяти участь не в одній битві. І скажу чесно: страх ніколи не покидав мене. Страх, що підведу людей, які довірили мені свої життяю Обов’язок командира зробити все, щоб його підопічні повернулись живими. Бачачи стільки урн, я розумію, що не доклав достатньо сил. Хтось скаже, що це лише початок, початок нової дороги. Можливо, вони й праві. Та не слід забувати ціну життя, в якій би формі воно не проявлялось. В нашому світі ніщо не вічне, інакше воно би не мало цінності. Та багато хто починає цінувати тільки тоді, коли втратить що-небудь, так вже влаштований наш світ. Люди вперто не приймають дар під назвою – досвід, яким просто так діляться інші, поки самі не переживуть те саме, й не зрозуміють це по-своєму. 

Я багато чого зрозумів, ще більше переосмислив. На моїх очах гинули тисячі людей. Я сам багато разів знаходився на грані. Тепер я чітко бачу свою дорогу. Ці люди, яких ми зараз проводжаємо, показали її мені, і я вдячний їм за це. Вдячний, і клянуся продовжити справу, заради якої вони віддали свої життя. Для мене було честю називатись їхнім командиром і другом...

Після останніх слів зал вибухнув оплесками. В декого навіть були помітні сльози на очах. Далі, один зі священників, оголосив, що з останньою промовою виступить командир Девкаліону. Ален вже було налаштувався слухати, та рука на плечі дала зрозуміти, що не судилося. Це була рука Драгона, так він повідомив, що пора переміщатись на вежі.

****************

Місто огорнула темрява. Ніде не видно було й вогника. Ален напружив слух і зір, проте нічого не відбувалось. Життя, немов зупинило свій плин.

– Після Натаніеля виступить ще головнокомандувач, а потім ми почнемо, – почувся голос біля нього.

– А не зарано ми перемістились? – завагався Ален.

– Вони хотіли, щоб ти звикнув. По твоїй реакції бачу – не даремно.

– Вибачте за дурне запитання, але в чому, власне, полягає моя роль?

– Кінцем, подібних церемоній, завжди являлось шоу з демонстрування технік командирів. Свого роду символ освітлення нової дороги, в темряві невизначеності. Так ми показуємо тим, хто вже не з нами, що завжди пам’ятатимемо їх, а світло Едему освітить їм дорогу. 

– Значить командири використають зв'язок з Едемом? – з гіркотою в голосі мовив Ален.

– Це вже, як хто забажає, – стиснув плечима Драгон. – Сила хранителів, навіть без зв’язку, частково черпає свою силу з Едему, – постарався підбадьорити його Драгон.

– І ще одне...

– Вона у твоїй резиденції, сказала, що хоче побути сама.

– Ясно…

– Сподіваюсь, ти не проти?

– Ні, що ви. Все добре. Я вже й сам не можу дочекатись закінчення, щоб...

– Можна і я дещо запитаю, вірніше попрошу? – перебив його Драгон.

– Ной не скасує свого рішення, але й рішення це не зовсім таке, як ви думаєте.

– Я знаю, щодо подвійних стандартів головнокомандувача, та все ж Терра Інкогніта не те місце, де можна почувати себе в безпеці. Там зібрані «найкращі» особистості нашого світу. Знаю, як командир, я не вправі навіть думати про це, але також, я батько. Ной прислухається до тебе...

– Ще є чотири тижні, за цей час щось придумаємо, – Ален хотів було розповісти про Терру Ноль, та потім стримався, вирішивши почекати допоки сам не розбереться у всьому.