ГЛАВА 64

Резиденцією виявилась величезною прямокутною будівлею на тисячі квадратних метрів. Житловий комплекс, в якому жив Ален, був лише невеликою частиною, від всього комплексу, проте і його розміри вражали. Окрім спальні,  яка розміщувалась на п’ятому поверсі, до нього входило ще дві спальні на першому й третьому поверхах. Одна кімната спеціально для гардероба, чотири ванних, стільки ж віталень, які розміщувались на поверхах від першого – по четвертий. На п’ятому, крім спальні й ванної, була тільки величезна бібліотека. Ще по три кімнати на кожному поверсі, для гостей, які вирішили залишитись на довше.

Щодо самого дизайну кімнат, то ту була частина від кожної епохи. Проходячи коридорами, чи кімнатами, ви немов мандрували історією. Характерною особливістю також була простота оформлення. Якщо порівнювати зі схожими будинками на Землі, той, хто тільки-но прийшов сюди, зауважив би, що попри весь масштаб, тут не було нічого зайвого. Тільки те, що дійсно потрібне для проживання, інше відкидалось, як непотрібне. Цього принципу, схоже, дотримувались усі жителі Едему, згадати лише будинок Клебера в Кромміоні. Звичайно, будинок такої особи, як командир легіону мав виглядати належним чином, але це не підносилося, як щось незвичайне. Це була повсякденна річ. Що ж до іншої частини будівлі, то вона служила штабом для командування сьомого, й архівом, в якому розміщувалися важливі документи. 

Закінчивши знайомство з житловим комплексом, і вислухавши докори лікарів, що йому ще рано ходити, Ален попрямував в командний корпус. На обличчях хранителів, що зустрічали його по дорозі, була неприхована радість. Проминувши вартових, що віддали честь, Ален відчинив чималі дерев’яні двері. Після напівтемних коридорів, та кількість світла, що вивільнилась після їх відкривання, заставила примружити очі. Коли зір призвичаївся, Ален роззирнувся навкруги. Кімната нагадувала вестибюль, прикрасою якого були прямокутні мармурові колони. Хоча, по правді, все тут було з мармуру, від цього й сліпуче світло. Минувши колони, Ален відкрив наступні двері. За ними виявилась чимала зала. Посередині стояв майстерно вирізьблений довгий стіл. Навкруг столу розставлені крісла, оббиті коричневим оксамитом. На підлозі був застелений килим. В кутах красувалась зелень, а на вікнах висіли розкішні гардини. На протилежному кінці кімнати розміщувалися стелажі з книжками. З меблів ще слід зауважити невеликий диван, скляний стіл, і декілька м’яких крісел молочного кольору.

За столом сиділи вже знайомі старші офіцери сьомого: Клебер, Дагер, Дейчі, Дакоста, Сейшас, Джеро і Маркус. Вони щось жваво обговорювали з двома незнайомцями. По чорних плащах Ален одразу припустив, що це не прості відвідувачі. Перший був високим, струнким чоловіком, років тридцяти. Чорне волосся заплетене в дреди. Біля правого ока невеликий шрам. Чорна щетина на обличчі. Одягнений в білу сорочку, й білі штани, поверх яких красувався чорний плащ з цифрою один, зображенням кобри й двома півмісяцями.

Інший був приблизно того ж віку. Його волосся було зав’язане у хвостик. На витягнутому обличчі красувались доглянуті чорні борода й вуса. Гарні риси обличчя. Він користувався чималою популярністю серед жінок. Одяг  нічим не відрізнявся від попередника, окрім, хіба що, візерунка на плащі. На ньому був зображений скорпіон і цифра два. Схоже, навіть в повсякденному житті хранителів діяв певний дрес-код.

– Командир! – першим помітив Алена Дейчі, а потім одразу поспішив підвестися з місця.

Слідом за ним це зробили й інші старші офіцери. Незнайомці продовжували незворушно сиділи на своїх місцях, однак погляди свідчили, що вони активно вивчали Алена.

– Я чекатиму на тебе в житловому комплексі, – шепнула Адрі на вухо Алену, й поспішила покинути кімнату, не давши йому й слова мовити. Вони з Серафіелем залишились удвох.

– Нарешті прийшли до тями, все-таки наші лікарі вміють творити дива, – не приховував своєї радості Дейчі. Проте стусаном вбік, його запал швидко остудив Дагер.

– Дозвольте представити командира сьомого легіону, – звернувся Дакоста до хранителів в чорних плащах. Ті піднялися і попрямували до Алена.

– Ваші подвиги говорять самі за себе, раді знайомству, – першим заговорив хранитель зі скорпіоном на спині. – Мене звати Скорпіон, командир другого легіону Едему.

– Я Кобра, командир першого легіону Едему, – представився інший.

– Радий знайомству, – мовив Ален, і по черзі потиснув їм руки.

– Хотілось би з перших вуст почути про події на семи колах, та ви щойно прийшли до тями, тому не будемо втомлювати розмовами, почекаємо до наради командирів, – мовив Скорпіон. – Були раді знайомству, а тепер, вибачте, відлучимось, потрібно повідомити головнокомандувача й інших командирів. – Потиснувши на прощання Аленові руку, й кивнувши Серафіелеві, вони попрямували до виходу.

Після закриття дверей на Алена одразу посипались сотні запитань.

– Не всі одразу, – заспокоїв їх Серафіель.

– Замовкніть, – немов батько, що зараз виховував своїх дітей, відчитав їх Дакоста. – Дайте командиру перевести подих. Сідайте, – і він поспішив відсунути крісло на чолі столу. Серафіель сів в одне з м’яких крісел.

– А де Марко? – запитав Ален.

– В штабі, керує приготуваннями до церемонії. Говорять це буде ще те дійство, – відповів Дакоста.

– А тепер слухаємо, – не вгавав Дейчі.

– Що вас цікавить? – посміхнувся Ален.