ГЛАВА 60

Поволі очі почали розплющуватись. В грудях несамовито пекло, хоча біль був не тільки в грудях, все тіло «палало». На чолі відчув холодний компрес. Спроба підвестись – не увінчалась успіхом, а навпаки, тільки погіршила становище, його почало лихоманити. Ален ледь міг підняти руку, зараз вона важила тонну. Десь збоку – відчувалось тепло.

– Вогонь? – кволо мовив Ален.

– Нарешті прокинувся, – почувся голос Рін, проте лунав він не в голові. 

Він постарався повернути голову. Це коштувало йому величезних зусиль, однак намір вдався.

– Де це я?

– В проході. Ми вирішили не переносити тебе в табір, боячись погіршення становища, – мовила Діана сердито. – Тобі пощастило, що маєш такого чудового ангела, хоча, на її місці, я би тебе вже давно прибила. Подумати тільки, випити отруту, – відчитала його дівчина.

– Якщо я живий – значить протиотрута є? – хрипким голосом мовив Ален.

– Є, – відповіла Рін. – Хоча, ця отрута була куди сильніша від тієї, в Гімері.

– Демони додають в неї щось, щоб спостерігати, як жертва повільно помирає, – повідомила Діана. – Першоджерело вбиває набагато швидше.  Тобі пощастило, що тіло виробило імунітет, та попри це, тобі доведеться ще певний час відчувати її наслідки.

– Значить – все було недаремно, – посміхнувся Ален кволо.

– Недаремно? В нас ледь серце не зупинилися, поки ми допомагали   тобі! – вигукнула сердита Діана.

Почувся гуркіт, і з проходу вийшло два силуети.

– Як у вас справи? – почувся голос Беатріс.

– Хворий прийшов до тями. Ще б його розум повернувся на місце, – буркнула Діана.

– Це вже точно, – дивлячись на Алена, привітно посміхнулась Беатріс.

– А у вас як? – запитала Діана.

– Протиотруту роздали, за наявних ресурсів, її вистачило тільки на половини табору, проте й це вже прогрес. Вони вирішили, в скорому часі виступати на Діт. Старійшина, про якого ти говорив, дуже цікавився, куди ти зник, – звернулась Беатріс до Алена.

– І чого я не здивований. До речі, що це був за гуркіт?

– Поки ти відновлюєшся Натаніель вирішив запечатати прохід,. Бачив би ти обличчя людей, коли ми сказали, що в проході з’явилась фурія, і ми тимчасово перекриваємо його, щоб знищити загрозу, – посміхнулась Беатріс.

Дівчата переглянулись, видно їх щось сильно мучило, але вони не наважувались сказати про це.

– В чому справа? – помітивши їхні погляди, запитав Ален.

– Ну… – невпевнено почала Діана, – ми б хотіли дізнатися, що це була за техніка.

Натаніель почувши це – голосно засміявся.

– Мовчи, ти ніколи не ділишся подібним, а коли ми запитуємо, то використовуєш відмовки! – розсердилась на нього Діана.

– Слід було краще вчитись в академії, й не виникало би подібних запитань, – кепкував він з них.

– Це початкова версія печаті п’яти елементів, – мовила Рін, яка все ще перебувала в зримій формі.

– Початкова версія? – перепитали хором дівчата.

– Ох, неуки, і як тільки ви потрапили на це завдання? – Натаніель продовжував насміхатись з них. – За допомогою цієї техніки чотири командири стримували вершника апокаліпсису. Ален використав спрощену версію, але – це не позбавило її «руйнівної» сили. Хоча, я все ще не розумію, звідки ти знаєш про неї, та й… – не договорив Натаніель, його перебив Ален.

– Згодом все дізнаєтесь… говорю вже як Рін, – похитав головою Ален.

– З ким поведешся, від того й наберешся, – посміхнулась Рін.

– Це вже точно, – й собі посміхнувся Ален.

*****************

Відновлення Алена зайняло чимало часу. Через перекриття проходу, Рін мала змогу перебувати в зримій формі, чим активно користувалась, доглядаючи за ним разом з Діаною. Від дівчат Ален дізнався багато нового про Вищу Знать й Іскру. Натомість, вони з задоволенням слухали розповіді про Землю, і його пригоди на цій стороні. З Натаніелем вони хоч і подружились, проте невелике напруження все ж зберігалось. Між ними часто, на рівному місці, виникали суперечки.

Та ось, настав вирішальний день і сотні людей ринули через прохід. В їхніх очах не було страху чи невпевненості, вони чітко усвідомлювали, куди йдуть, і що їх чекає на тій стороні.

Ален, Діана й Беатріс, щоб уникнути несподіванок при виході – першими відправились туди. Пекельна пустеля виправдовувала свою назву. Вгорі – палюче сонце, внизу – розпечені піски. Для людей, відчуваючих спрагу, пройти через подібне – було непростим завданням, не кажучи вже про скорпіонів, що чатували в пісках, та й фурія не забула про них, а це підливало масла в і  без того бурхливий вогонь емоцій, що зараз старались приховати вцілілі.

З кожною хвилиною всередині Алена росла тривога за Адрі. Посилювало її і почуття вини, через причину полону. Кола відкрили у ньому приховану сторону, хоча, можливо й не таку приховану, як здавалось. Може, він просто не хотів помічати її, не помічав, що сила й почуття влади – вдарили в голову, що він розмінювався людьми, як «непотрібними речами». Знаходив постійні виправдання для невдач. Ні, він не хотів ставати командиром, брати у свої руки життя тисячі людей, але доля розпорядилась інакше, й тепер він змушений прийняти її. Тепер – його обов’язок захищати всіх і кожного, але серце чомусь боролось з цим. Не хотіло визнавати такого порядку. Можливо – це одна з особливостей людини: боротися з рішеннями, які прийняли за неї, а можливо, підсвідомість ще не прийняла цю сторону, не усвідомила, що – це вже не Земля, і все тут куди складніше.