ГЛАВА 59

Пошуки Алена були схожі на пошуки того, не знаю чого, там – не знаю де. Він бездумно бродив околицями, стараючись привести думки в порядок. Розмова на галявині, якось неприродно підкосила його сили.

– Може поговориш зі мною? Останнім часом ти сам не свій? – звернулась до нього Рін.

– Нічого, все нормально, – буркнув Ален.

– Невже реакція цих трьох так вплинула на тебе?

– Не в цьому справа...

– А в чому тоді? Я ж бачу, що ти щось приховуєш від мене.

– Ти колись задумувалась, як сприймуть нас люди? – після хвилинної мовчанки, мовив Ален.

– Так от ти про що. Знайшов чим переживати.

– Може й так, а може й ні... Навіщо все це?

– Знову за своє. Я вже говорила про обдарованих...

– Обдаровані це всього лише одна з гілок еволюції, люди, які мають сильні лідерські якості, але щось я не чув, щоб вони володіли силою, подібній моїй, – перебив її Ален. – Вони оратори, здатні підібрати потрібні слова, і спрямувати певну кількість людей на правильну дорогу, але аж ніяк не воїни. А моя ж сила передбачає саме це.

– Вода втамовує спрагу, але може й вбити… Кожна людина вільна вибирати. Ти не зобов’язаний захищати всіх, чи жертвувати всім – заради одного. Все це вибір.

– Все це красиві слова, які прикривають справжню суть.

– А якби я сказала, що ти можеш, чи знищиш половину Едему, тобі би стало краще?

– Хоча б не мучив ні себе, ні тебе, такими розмовами.

– Всьому свій час. Ти дізнався про обдарованих, про Гелактіон, Бакарі… але, коли був готовий. Дай древнім людям сучасну земну зброю і щоб вийшло? От так і з тобою. Ти, звичайно, не древня людина, але тобі потрібно дійти до певно етапу, й потім сам усе зрозумієш. Тобі сподобався вчинок Бакарі? Він хоч і керувався вищою метою, проте засоби обирав не вельми правильні. Тому наберися терпіння.

– Тільки б вистачило цього терпіння, – зітхнув Ален.

– За це не турбуйся, ми з Серафіелем не дамо тобі здатись. До речі те, що ти шукаєш, знаходиться за табором вцілілих.

– Знаю. Ще під час відпочинку запримітив їх, проте не думав, що доведеться пробиратись таємно.

– Може, все-таки даси їм другий шанс?

– Навіщо? Це нічого не змінить, вони не допоможуть при дисбалансі, не врятують Адрі, не зупинять Бакар… В них конкретна ціль: зібрати інформацію, і по можливості – розібратись з усім, а про «усе це», вони поняття не мають, хоча, як і я… – зітхнув Ален.

– Дві голови краще, ніж одна. 

– В мене їх три, й більше мені непотрібно. Якщо якимось чином, нам написано знову перетнутись, то так тому і бути, але, я не хочу робити кроки назустріч. Та й якщо розібратись, то нам слід триматись осторонь, під час дисбалансу сумніваюсь, що зможу контролювати себе, а ці люди стануть першочерговими мішенями. Невідомо, хто становитиме для них більшу загрозу. 

– Ну і впертий же ти, завжди знайдеш відмовки, – з теплоптою в голосі мовила Рін.

      *****************      

Ален оминув патрулі й непомітно прокрався до входу в підземелля. З усього було схоже, що це прохід далі, інакше як пояснити, що його так добре охороняли, та й куфії на обличчях Натаніеля і дівчат свідчили, що вони вже побували в пустелі. Нічого схожого, з цим підземеллям, навколо не спостерігалось, та й табір знаходився недалеко. Все вказувало на прохід. Тому Ален вирішив не забивати голову гіпотезами, а швидко все перевірити.

Стіни й стеля підзимелля були вимурувані з каменю, проте висота проходу бажала кращого. Алену довелось пригнутись, щоб не вдаритись головою об стелю. Добре хоч дорогу освітлювали вогні смолоскипів, що були прикріплені на стінах, через кожні п’ять-десять метрів. Та ось, незручний у всіх аспектах тунель закінчився, і він опинився в чималій залі, хоча слова печера – тут було більш доречне. Смолоскипів тут було куди менше, та це не заважало роззирнутись навкруги. Перше, що впало в око – це черепи й кістки, по всій видимості людей.

– Здається, ми не помилились, або ж це лігво якоїсь істоти, – мовив подумки Ален.

– По тунелю сюди так не скажеш, – заперечила Рін. – Над ним працював майстер.

– Значить, ми на правильному шляху, – констатував Ален.

– Тут відчувається присутність смерті, немов хтось чи щось, затаїлось вглибині й тільки чекає нагоди напасти.

– Виходячи з мого досвіду – таке місце полюбляють василіски, – згадав Ален Долину Королів.

– Або фурії… – припустила Рін.

– Це ще хто такі? – з сарказмом мовив Ален.

– Дечим схожі на Жнеців, тільки вони вступають в безпосередній контакт з людьми, що потрапили на цю сторону.

– Це як? – й надалі не розумів Ален.

– Жнеці, як ти вже знаєш, мають свою структуру; по своїй природі вони, як би це сказати… підопічні смерті, це вони з’являються першими біля того, хто має померти.

– А як же ангел, що мене супроводжував? – розгубився Ален.