ГЛАВА 57

Табір вцілілих знаходився глибоко в лісі, навіть при наявності сили, було важко його знайти, не кажучи вже про обходження пасток, розставлених по периметру. Сам табір являв собою навіси, натягнуті між деревами, або забитими в землю кілками. Люди спали прямо на землі, в одиничних випадках – дехто з них мав спальники, або ж просто зробив з підручних матеріалів щось на зразок ліжка. За крісла й столи, на яких їли, служили колоди. Повсюди горіли вогні. Через щільне розміщення дерев, їх неможливо було побачити здалека. Що ж до самих людей, то на них було страшно дивитись. Висохлі від голоду, в одязі – покритому латками. Тут були представники різного віку. Найстарші, як Ален зрозумів, сформували щось на зразок ради, яка займалась розв’язанням усіх важливих питань. Вони засідали навколо одного з вогнищ, до них постійно підходили люди й запитували поради, чи просили вирішити ту чи іншу проблему.

Вони одразу попрямували до них. Привітавшись, хлопець доповів про вцілілого, й жестом руки показав на Алена. Один зі старійшин поманив його рукою, мовляв, підійди ближче.

– Вітаємо в нашому скромному таборі, – мовив він привітно. – Натаніель сказав, що вас послав орден.

– Так, після того, як вони зникла – нам наказали розібратись з ситуацією тут, і по можливості відшукати його групу.

– Наскільки бачу, вашу групу також спіткала не вельми приємна доля?

– На жаль – так, нам неодноразово доводилося відбиватись від демонів, що, в результаті, призвело до загибелі моїх товаришів, якби не Натаніель і його група, то можливо, і я би зараз з вами не розмовляв.

– Він говорив, що ви хоробро бились з арахнідами, такі люди нам потрібні.

– Дякую, з радістю приєднаюсь до вас, може, хоч так вдасться віддячити за порятунок.  

– Чудово, тоді вирішено, поступаєте в загін Натаніеля, він введе вас в курс справ.

Ален схилив голову, зобразивши щось на зразок поклону, і подякувавши за порятунок й наданий притулок, попрямував за Натаніелем.

Виявилося, що група не розлучалась навіть після завдань. Їхнє пристановище знаходилось трохи віддаль усіх, хоча – це й не дивно, враховуючи особливість характеру Натаніеля, і суть їхнього завдання. Як і Алену – їжа їм була непотрібна, тому й посуду не було, одна тільки зброя, замотана в тканину, або обперта на одне з дерев, до яких кріпився навіс. Тут були мечі, арбалети, пара луків, кинджали й списи. Цього б вистачило для невеликої армії. Серед всього арсеналу, Ален помітив і три спальники. «А мені, схоже, доведеться спати на землі», – констатував він подумки.

– Про що задумався? – звернулась до нього Діана.

– Та так, обдумую останні події, – відсторонено мовив Ален.

– Ти говорив, що можеш знаходити демонів, – нагадала вона йому, про ту пропозицію.

– Ага, – пробурмотів Ален під ніс.

– Що ще за «ага»? – сердито виголосила Діана. – Я думала, ти зараз скажеш, що між нами повно демонів.

– Небагато, а всього два, – байдуже відповів Ален.

– І хто ж це? – не подавши й тіні емоцій, запитав Натаніель, який сівши на одну з колод, уважно слухав їхню розмову.

Ален підозріло роззирнувся навкруги, впевнившись, що їх ніхто не підслуховує – став розповідати.

– Перший – це старий, що зі мною розмовляв.

– Не може бути, він з нами від початку, – ледь не скрикнула Діана, але вчасно стрималась.

– Другий, – продовжив Ален, – якийсь чоловік в клітці на протилежному кінці табору.

– Невже... – затнулась Беатріс на пів слові.

– Щодо другого, схоже, я правий, він ваш полонений? – звернувся Ален до Беатріс, та за ту відповів Натаніель.

– Зловили недавно, хотіли вивідати інформацію, про плани демонів.

– І як – успішно? – запитально поглянув на нього Ален.

– Він виявився незначною рибиною, нічого толком не знає.

– Воно й не дивно, враховуючи масштаби, – мовив Ален.

– Поділишся? – було помітно, як Натаніеля чимраз більше переповняло збудження.

– Подіями на семи колах керують командири п’ятого, шостого і третього легіонів, з ними в союзі хтось з нашої верхівки і…

– Цього не може бути, ніхто з ордену не зв’язався би з демонами! – заперечила Діана, після чого була обдарована сердитим поглядом від Натаніеля.

– Ти сказав: «Нашої верхівки і…» Що ти мав на увазі під цим «і»? – ненав’язливо запитав Натаніель.

– Це вже вам нехай Адрі розповість, коли буде готова…

– Адрі, а при чому тут вона? – здивувався Натаніель.

– Всьому свій час, – уникнув Ален прямої відповіді.

Згадка Адрі вивела з рівноваги Натаніеля, та потім, він все ж опанував емоції, і вже з природним холодом в голосі запитав:

– Твої очі можуть помилятись?

– Не виключаю такої можливості, тому в парі з ними використовую блакитний ефір, але зараз, на жаль, це неможливо зробити.

– Це ще що таке? – здивовано мовила Беатріс.