ГЛАВА 53

Алена огорнула непроглядна темрява. В голові почулися голоси.

– Це дівчина мала опинитись тут. Навіщо він нам? Хазяїн покарає.

– Хто ви, й навіщо вам ця дівчина?! – вигукнув Ален.

– Він може нас чути? Хто він, хазяїн не попереджав?

– Якщо не відповісте, я не залишу від цього болота й сліду!

– Зарозумілий, він справді такий небезпечний?!

– Він командир.

– Командир? – перепитав інший голос.

– Набридли ці ігри, покров темного ангела! – На болоті пролунав вибух. Ален винирнув на поверхню, проте човна вже не було видно. – Мій план спрацював ідеально, – задоволено мовив він.

– А як же інші, що буде з ними? – скептично мовила Рін.

– Їм потрібні тільки ми з Адрі, якщо ми розділимось, то і їм доведеться попотіти, щоб зібрати нас, а мені тільки це й потрібно. Я спостерігатиму здалека, і якщо щось – вони дорого заплатять.

– А про її почуття ти не подумав?

– Рін, про мої почуття ти не думаєш, приховуючи свою таємницю.

– Це не одне й те саме, – заперечила Рін.

– Це те саме. Іноді слід йти на жертви.

– Бовдур.

– Може й так, тільки мені набридло грати під їхню дудку, пора змінювати правила.

– І ти вибрав саме такий спосіб? – мовила вона скептично.

– Так, інакше вони не повірять.

Їхній діалог перервала істота, що винирнула з болота. Вона нагадувала величезну кулю з якої стікало болото, вся вкрита водоростями, чималі жовті очі невпинно стежили за Аленом. З довгими жаб’ячими руками, в яких невідомо звідки взявся стовбур дерева, метрів з шість завдовжки. По всій видимості, він служив зброєю для подібних випадків.

– Болотяник, – повідомила Рін.

– Це ще хто? – з сарказмом мовив Ален.

– Істота, місце проживання якої болота, а основний рід занять – заманювання людей в них.

– Значить, все це його робота? – сердито мовив Ален, а потім вже спокійніше додав. – Тільки, що це були з голоси?

– Залишкова енергія людей, що потонули в цьому болоті, як з головами Адрі, або душі, що застрягли тут, не в змозі вирватись. Якби мені було відомо більше інформації про наслідки усіх подій тут – я би сказала точніше, а так –можу лише припускати. 

Їхню розмову перервав болотяник, що направив свою зброю в сторону Алена. Мабуть, він розраховував на швидку перемогу, проте  очікування не справдились, Ален з легкістю розніс її на тріски. Болотяник закричав від злості й сам кинувся в атаку. Ален не гаючи часу, покрив меч темним полум’ям, яке за секунду попрямувало стіною у напрямку супротивника. Роздався гуркіт, і чорне полум’я розрізало болотяника навпіл. Масивне тіло, окутане ефіром, розтеклося по поверхні болота.

– Таким чином його не перемогти, він не має фізичної оболонки, це те саме, що розрізати воду.

– І що накажеш робити? Заморозити тут все? – сердито буркнув Ален. –  Нін не страж, проте особлива складова частина п’ятого кола, вбивши яку, я вплину на подальшу долю семи кіл.

– Здоровий глузд в тобі ще залишився, – зіронізувала Рін.

– Залишимо іронію на потім, а зараз – слід думати над розв’язанням даної проблеми.

– Єдиним розумним виходом, я вважаю – відступити.

– І куди? Ми вже запливли достатньо далеко від берега, щоб повернутись, а без човна – невідомо в якій стороні шосте коло.

– Сппробуй виключити гнів, і включити голову. Скористайся врешті-решт Волею.

– Останнім часом вона нам дуже допомагала, – зіронізував Ален.

– Тоді – залишайся на місці й чекай кінця, дістав вже своїм ниттям.

– А може... – Алена огорнуло чорне полум’я, і він перемістився.              

Приземлення було болючим. З’явившись на чималій висоті, він швидко став падати, розламавши попутно декілька сухих гілок. Через всю хаотичність процесу переміщення, він втрати контроль над п’ятою формую, і зараз його тіло ніщо не захищало. Підвівшись і вилаявшись через біль від падіння – став роззиратись навкруги. Він перемістився в місце, схоже на ліс. Чорні дерева, метрів з десять, може й більше, в висоту. Земля вся в тріщинах від зіткнення з вогняним дощем, що невпинно падав з неба. Він нагадував падіння метеоритів на Землі. Тільки тут каміння було значно меншого діаметру, і при падінні не викликало таких руйнувань. Однак, зустріч з ними не приносила нічого доброго. Попри значні спалахи від вогняного дощу, тут було доволі темно. При черговому спалаху він побачив обличчя, які немов хтось вирізав на стовбурах. Подібні – були на брамі, через яку вони потрапили сюди.

– А вони тут навіщо, це що, якесь попередження?

– Я з тобою не розмовляю!

– Чудово, тільки цього мені зараз не вистачає! – роздратовано мовив Ален.

Не отримавши відповіді, він попрямував поміж дерев, досліджувати місце куди потрапив. Чим далі він заходив, тим суттєвіше змінювалась картина. Тепер поміж дерев стали з’являтись кам’яні саркофаги. Відсунувши кришку одного з них, Ален не виявив всередині нічого цікавого. «Гарне місце для відпочинку», – про себе мовив він.