ГЛАВА 42

Бродячи округою їм пощастило знайти невелику печеру. Згадавши часті походи в ліс, Алену вдалося розпалити вогнище. Вмостившись зручніше, вони вирішили трохи відпочити. Стан Адрі залишався відносно стабільним, та Ален розумів, що це тільки питання часу. Коли вони доберуться до другого кола – все погіршиться.

– Потрібно роздобути їжі. Я покину тебе ненадовго, – мовив Ален.

– І думати не смій, у твоєму стані – це рівноцінно самогубству, – пыдвищила тон Адрі. – Та й по-друге, ти ж не повинен відчувати голоду.

– А я й не відчуваю, а тобі потрібно підкріпитись.

– Якось переживу, – тихо мовила вона – Ален?

– Що?

– Навіщо тобі все це? – опустивши голову, притишено мовила вона.

Цього питання він боявся найбільше, хоча, може воно й на краще, непотрібно більше ходити навколо, стараючись переборювати себе. І він пішов у ва-банк. Не давши Адрі часу заперечити чи зреагувати, він підсунувся до неї і поцілував. Вона й не думала опиратись. Здавалось – це тривало вічність. Її духмяне волосся приємно лоскотало обличчя, а кожне торкання теплих губ забирало під ним землю й заставляло провалюватись в безодню... Безодню любові…

– Думала, ти вже й не наважишся…

Ален почервонів. Він звик контролювати все у відношеннях з дівчатами. А точніше, що вони бігали за ним, а як тільки приділяв їм увагу, то були на сьому небі від щастя. А тут все було по-іншому. Він, немов йшов через невеликий міст, що височів над глибоким проваллям і один необережний крок міг все зруйнувати. Він не знав що сказати, слова крутились в голові, але язик занімів. Він десятки разів фліртував з дівчатами, навчився бачити їхні бажання, знав як привертати увагу, але тут почував себе беззахисною стеблинкою на шляху бурі.

Першою заговорила Адрі.

– Вибач, це було занадто, на тебе стільки звалилось…

– І думати не смій про таке, – Ален обійняв її і пригорнув до себе. – Просто… все сталось якось несподівано. Хоча, признатись чесно, сотні разів прокручуючи подібну ситуацію у своїй голові, я не сподівався, що все станеться саме так...

– Розчарований?

– Навпаки – радий. Не люблю довго ходити навколо.

– То ти у нас любиш швидкі перемоги! – засміялась Адрі, сильніше пригортаючись до нього.

– Ну, не те щоб швидкі… – Ален остаточно зніяковів.

– Та жартую я.

– Просто, ніколи не відчував такого...

– І чого ж? – розвернувшись, вона поглянула йому прямо в очі.

– Ну… – Ален не любив всі ці банальні слова, вважаючи їх простим засобом для затягування дівчат в ліжко, але тепер починав розуміти їхній сенс. – Закохувався… – немов кліщами витягнув з себе останні слова.

– І хто ж з нас дурненький? – тепло мовила Адрі. – Немає нічого поганого в тому, щоб признатись дівчині в почуттях.

– А якщо це не взаємно? – на мить він відвернув погляд.

– Немає невзаємного кохання, є тільки нерозділене захоплення… Потрібно вміти розмежовувати ці поняття.

– І що ж відчуваєш ти?

– Я вже давно відповіла, але схоже, ти не вмієш читати жіночі серця, – засміялась вона і поцілувала його. – Ще коли побачила перший раз. Ти тоді був таки милий.

– Скоріше переляканий, – посміхнувся Ален. – Можна тебе запитати?

– Питай.

– Чому ти тут?

Адрі здивовано поглянула на нього, але потім вже спокійніше зітхнула.

– Як я раніше не здогадалась. Ти говорив з Бріаром.

Всередині Алена похололо, проте він не подав й тіні емоцій.

– Можна й так сказати, – зітхнув він. – Мені вже набридли ці політичні ігри, тому питаю прямо.

– Вся справа в людині, яка по усіх законах має бути мертва.

– А при чому тут ти?

– Я бачила його, вірніше миттєву тінь… я не знаю як це пояснити, все відбувалось немов в тумані. Рада думає, що він стоїть за рейдами, а я причетна до нього.

– А ти?

– А що я, – спочатку обурилась Адрі, а потім остудила запал. – Я взагалі не впевнена, що бачила, але вони думають інакше. Когось подібного бачили в декількох місцях по всьому Едему.

– Історія ще та… – зітхнув Ален.

– Знаю… – схилила вона голову.

– А до чого тут сім кіл? – раптом видав Ален.

– Вони свого роду сповідь, яка покаже все, що приховано. Для цього й наглядач від ордену, щоб побачити це, і потім доповісти. Я пройду тут очищення і вони заспокояться. По-іншому не повірять.

– Якось туманно все це, – мовила Рін.

– Знаю, самому не подобається, – відповів Ален.

– Несхоже, щоб вона брехала, принаймні про почуття до тебе.

– Від цього не легше, – зітхнув Ален.

– Може показати їй іншу сторону монети? – запропонувала Рін.