ГЛАВА 39

Ален разом з Марко й Бріаром оглядав приготування до битви. Охорона з тіньового ні на секунду не покидали його. Подував приємний теплий вітерець. Після сонячного неба Едему Проклята Земля виглядала похмурою тюрмою, що лещатами сковувала душу. Ален час від часу відволікав себе розмовами з Рін і Серафіелем. Частіше за все такі розмови закінчувалися їхньою з Рін суперечкою. Через впертість характерів, ніхто з них не хотів поступатись. Але сердились вони одне на одного недовго. Ален завжди знаходив слова, щоб розвеселити її, й так вони мирились до наступної суперечки.

Прогулюючись табором повстанців, Ален раптом схопився за праве око, в якому почувся нестерпний біль, поміж пальці потекла кров. Марко й інші підбігли до нього, та Ален зупинив їх вільною рукою. Біль розповсюдився по усьому тілі, не в силі терпіти, він опустився на коліна. Гострий крик відчаю вирвався з йог грудей, він не знав, що з ним. Серафіель з Рін, також не знали чим допомогти. Світ поплив в тумані. Силуети наметів і людей перетворились на тіні, від яких відходило щось на зразок аури. Він вже думав, що от-от знепритомніє. Раптом світло в очах померкло й він провалився в темряву. Навкруги не було нічого, усе зникло, не було ні людей, ні метушливого світу, тільки порожнеча. Він відчував її, але нічого не міг вдіяти. Тіло не слухалось. «Що зі мною?» – відголос його запитання почувся в порожнечі, вона повторювала кожну його думку, часто перекривлюючи.

– Хто я?

– Хто ти? – почулось відлуння.

– Я Ален. 

– Я теж. 

– Я божеволію?

– Ні, – попереду показалось світло, воно мало форму тіла людини, проте обличчя немов стерли.

– Хто ти?

– Я – це ти, – відповіла істота.

– Чому тоді, я не бачу твого обличчя?

– А ти розплющ очі.

Ален величезним зусиллям заставив тіло підкоритись. Невідома істота зникла, а перед собою він побачив медиків, що бігали туди-сюди, осторонь сиділи дівчата з тіньового, Марко і Бріар.

– Прокинувся? – мовив Бріар. – Ти нас не на жарт налякав.

– Що трапилось? – розгублено мовив Ален.

– Спочатку в тебе з очей потекла кров, потім ти закричав і відключився. Ми віднесли тебе в намет, а потім негайно покликали лікарів. Що найдивніше, вона не виявили в тебе жодних травм чи чогось незвичайного, щоб викликало подібне явище. Крім звичайної втоми з тобою все гаразд, – відповів Бріар.

– Що ж викликало те видіння, чи як ще це назвати, не знаю? – задумливо мовив Ален.

– Що ти бачив? – зацікавився Бріар.

– Пустоту, темряву навколо себе й світло, вірніше істоту, що нагадувала людину, проте не мала…

– Обличчя? – перебила його Каріна.

– Так… – розгублено мовив Ален, не розуміючи звідки вона знає про це. Каріна з подругами переглянулись. З виразу їхніх облич він зрозумів, що все складніше, ніж він думав. – Якщо вам щось відомо, то говоріть, – Ален підвищив тон.

– Ти бачив Іскру, – відповіла Каріна.

– Іскру? – перепитав Ален.

– Не знаю, чи відомо тобі, але Вища Знать володіє особливою силою…

– Волею Творця. Чув про це, але до чого тут я? – перебив її Ален.

– Не знаю, як так сталося… але схоже ти також володієш нею. Тільки так можна пояснити твоє спілкування.

– Тобто, щойно я спілкувався з енергією, з якої, можна сказати, створений? – вражено запитав Ален.

– Типу того, – схвально кивнула Каріна. – Ми називаємо її істиною. Вона не має обличчя, не відображає ні зла, ні добра. Це частинка Творця, поміщена в нас, немов посланець, що з’єднує нас з ним. Сила, що відходить від нього й передається нам. Можливо – це наша істинна сутність. Не обтяжена придуманими правилами, обов’язками, гріхом. На Землі, наскільки пам’ятаю, її називають душею. Через таке спілкування й пішли слухи буцімто ми можемо спілкуватись з Творцем. Хоча насправді, ми просто заглядаємо в себе.

– Але хіба Волею не володіє виключно Знать, ті, що очищені від першого гріха? – тепер вже заговорив Бріар.

– До сьогодні не було прецедентів подібних Алену. Та й не тільки це мене зацікавило. Нам, щоб поспілкуватись з Іскрою, доводиться проводити жорсткі тренування, перебувати на грані зі смертю. Занурювати свідомість в кількаденні медитації. А Іскра Алена немов сама вирішила поспілкуватись з ним.

– Немов хотіла щось сказати... – припустив Бріар.

– Вірно. У всякому випадку, тепер, крім навчання в академії, тобі доведеться завітати й до нас.

– Що далі, то краще… – зітхнув Ален. – А, байдуже, звик уже, що навколо мене щось відбувається. Що з приготуваннями? – звернувся він до Марко.

– Майже закінчені. Солдати зайняли позиції й очікують на ворога, залишилось тільки закласти декілька пасток і все, – повідомив той.

– А з людьми біля стіни?

– До обіду завтрашнього дня повинні пройти. На тій стороні їх вже готові зустріти представники третього й четвертого легіонів.

– Хоч це добре. Якщо зі мною все в порядку, то не бачу причин затримуватись тут. Свіже повітря принесе більше користі, ніж задушливий намет, – мовив Ален підводячись.