ГЛАВА 35

Вони з’явились посередині вже знайомі зали, де вдавав з себе короля Ріган. Той спокійно сидів на своєму троні, попиваючи вино й час від часу обсипаючи лайками хранителів, які, на його думку, робили все не так, як потрібно.

– Вже з’явились, – буркнув він. – Де Купер?

– Затримається в горах, – відповів Дакоста.

– А він що тут робить! – закричав Ріган, його голос і справді нагадував хрюкання поросят.

– Як бачиш: пройшов тест і тепер готовий вступити до сьомого, – виголосив Дакоста.

– Де Купер, що тут відбувається?! – продовжував репетувати Ріган.

– Я знаю тебе не більше години, а ти вже встиг набриднути на сотні років вперед, – мовив Ален презирливо.

– Як ти смієш, чернь?!

Ален не втримався і створивши мечі, відправивх їх в політ в напрямку Рігана. Той лише встиг зойкнути, як вони пройшли біля його голови, зачепивши пасмо волосся.

– Який я незграбний, – посміхнувся Ален.

Охоронці хотіли було кинутись на захист Рігана, та Дакоста рукою зупинив їх, хоча вони й самі вже встигли побачити зображення на плащі Алена.

– Схопити його, – прохрипів Ріган до охорони.

– Не маємо права, – відповіли ті хором.

– Зрадники! Всіх страчу!

– Заберіть… «це» й помістіть під варту, – вартові слухняно виконали наказ Алена.

Ален, Дакоста й Сейшас обернулись і під гучні лаяння й прокльони Рігана, попрямували до виходу. Ледь переступивши поріг до них підбіг старший з вигляду хранитель.

– Термінове повідомлення, – мовив він.

Дакоста і Сейшас переглянулись.

– Що трапилось, і кому повідомлення? – запитав Дакоста.

– Для командира. Командира Алена, – уточнив посланець, побачивши запитальні погляди Дакости і Сейшаса.

– Від кого? – звернувся Ален до посланця.

– Перше – від старшого офіцера Клебера, він повідомляє, що його війська успішно переправились в Долину Королів, вони вже обладнали табір для інших.

– Не думав, що цей ледар проявить такий ентузіазм, – посміхнувся Дакоста.

– Друге – від старших офіцерів Дейчі й Дагера, вони повідомляють, що закінчують переправлення військ, і особисто старший офіцер Дагер просив передати, що, цитую: «Наступного разу він не буде таким поблажливим». Останнє повідомлення від старшого офіцера Джеро, він радий вітати нового командира сьомого, сподівається на скору зустріч і негайно починає переправлення військ.

– І Джеро з нами, думав, його буде найважче переконати, – посміхнувся Сейшас.

Посланець: приклавши зігнуту в кулак руку до серця, попрямував у своїх справах.

– Ваша рана, – немов прокинувшись, мовив Дакоста.

– Дрібниця, – зніяковіло відповів Ален.

– Ні-ні, втратити нового командира, через таку дрібницю, було б ганьбою для моєї сивої голови, – заперечно захитав головою Дакоста – Прошу в госпіталь.

Ален хотів було викрутитись відмовками про не значущість  цієї рани, але вони й слухати не стали. Взявши під руки, вони ледь не силоміць потягли його в напрямку госпіталя.

Для поранених було відведено два поверхи в одній з казарм. Тут працювали в основному жінки. В них не було білих халатів чи спеціальної одежі, як Ален думав йдучи дорогою. Прості білі плащі й короткі туніки. Вони привітно посміхнулись й привітались з ними.

– Ось, леді, залишаємо під вашу опіку цього молодого чоловіка, –заграючи з ними, мовив Сейшас. Схоже, він тільки й чекав, щоб заглянути в цей корпус.

– Все, дай їм спокій, тобі вже пора до своїх, – немов батько, що захищав дочок, мовив Дакоста.

– Слухаюсь і підкоряюсь, – випрямившись, засміявся Сейшас. – До скорої зустрічі, леді, командир, – віддавши честь, Сейшас поспіхом вийшов з кімнати й попрямував у своїх справах.

– З академії? – запитали дівчати Дакосту, вони й справді відносились до нього немов до батька.

– Майже, знайомтесь – це Ален, новий командир нашого легіону, – представив того Дакоста.

– Знову ваші жарти, – мовила одна з дівчат.

– Цього разу я говорю цілком серйозно, – виправдовувався Дакоста, збентежений, що йому не одразу повірили.

– Якби він був командиром, то нам би повідомили, або ж на його плащі були атрибути, – одна з дівчат швидко схопила Алена за плечі й повернула, демонструючи усім докази невдалого жарту Дакости, сама при цьому, також повернула голову й не побачила одразу зображення на плащі. Інші дівчата випрямились і віддали честь. – Ви чого, заодно з… – та вона не договорила, її перебила одна з дівчат, вказуючи пальцем на спину Алена. Та, все ще думаючи, що її розігрують, також повернула голову. Від побаченого ледь не знепритомніла.

– Ну-ну, тихіше дитино, а то сама собі добавляєш роботи, – підхопив її Дакоста, коли та ледь не привіталась з кам’яною підлогою.

– Перепрошую, – опустивши голову, мовила дівчина, звертаючись до Алена.