ГЛАВА 33

Від готелю, до цитаделі, довелося йти хвилин двадцять. За останній час вони не промовили жодного слова, кожен розмірковував про своє. Чим ближче до цитаделі, тим спокійнішим було міське життя. Тут не було торговців і ремісників, що постійно викрикували розхвалюючи свої товари. Ні дітвори, що бігала туди-сюди, придумуючи різноманітні ігри. Лише поодинокі пари, що з неприхованою галантністю повільно прогулювались вулицями. Ален час від часу звертав увагу на їхній одяг. Жінки були одягнені, в основному, в довгі плаття, що підкреслювали їхню фігуру, траплялись і короткі, іноді в білих туніках.

Чоловічий же одяг був вельми різноманітним. Від костюма трійки: піджак, жилет і штани, до довгих кафтанів й камзолів, підперезаних шовковими поясами. Щодо останніх, то Ален подумав, що це люди знатного походження. Не Вища Знать, але щось на подобу. Тут були королі й сенатори, значить і дворяни не слід було виключати з аристократичної ієрархїі. Не виняток становили й чоловіки в довгих туніках оздоблених найрізноманітнішою вишивкою.

Проминувши чергову крамничку, де голосно торгувалась якась дама з рудоволосим гномом, вони ступили на невелику дорогу, що вела вверх, до входу в цитадель. Вона мала чудове стратегічне розміщення, оскільки знаходилась на чималому плато, що розкинулось на вершині скелястого пагорба. Невідомо, чи це хранителі постарались, чи це було чергове природне утворення, але кращого місця годі було знайти. Гладкі стінки пагорба, по яких простим людям було не вилізти, масивні стіни й декілька веж нагорі. Велика кількість солдат по периметру.

Подолання основної стіни міста не приносило перемоги, основна битва відбувалась тут. А враховуючи, що в Едемі не відчувався голод, то оборону можна було тримати роками. Хоча наявність істот, з необхідними здібностями, зводили подібну оборону нанівець, та все ж не захоплюватись цією архітектурою композицією не можна було.

По усьому периметру були розставлені солдати. Від простих вояк в металевих кірасах, до паладинів і хранителів. Наявність такого важливого гостя, як Ріган, зумовлювало подібну охорону. Хоча це не переставало дивувати Алена: як в Едемі можна було боятись такого явища, як випадковий напад чи щось подібне?

Дорога раз за разом здійснювала звивисті повороти. Та нарешті вони дійшли до вершини. Часу залишалось дедалі менше.

– До кого? – сухо запитав старий з вигляду хранитель, сиве волосся і борода якого свідчили про поважний вік.   

– До Рігана, – відповів Маркус. 

– Вам призначено?

– Ні, але у мене є важливі новини від капітана Марко.

На секунду Алену здалося, що вигляд хранителя спохмурнів. Та він швидко опанував емоції.

– Я маю доповісти. Як вас представити, й що за хлопець з вами?

– Скажи: прибув Маркус, а це, – він вказав на Алена, – ваше поповнення. Він заблукав, добираючись сюди, ми випадково зустрілись в одній таверні.

«Браво, Маркус, кращого й не придумати», – про себе подумав Ален. Хранитель схвально кивнув, і в ту ж хвилину зник. Його не було близько десяти хвилин. Мабуть, новина була ще тою. Та ось, він повернувся, і запросив слідувати за ним. Величезна сталева брама відчинилась, впускаючи їх всередину.

Цитадель складалась з подовгастих казарм, що тулились до мурів і  обступали величезну гостроверху вежу. В самій вежі було близько п’яти поверхів, або ярусів, важко було порахувати через значну висоту. На кожному ярусі – по декілька балконів. Раніше вона напевно служила пристановищем для королів чи поважних осіб світу цього. Тепер же виконувала роль штабу для Рігана і хранителів.

На чималому дворі, навколо вежі, тренувались хранителі. Ален навіть здивувався, що тут помістилось стільки людей. Хранитель, що їх супроводжував, оминув ряди тих, що тренувалися, й попрямував до входу в вежу. 

Всередині все вражало показною вишуканістю. Дорогі меблі, золоті люстри, оправлені в золото картини. Підлога викладена з мармуру. Сотні свічок освітлювали все це. Біля червоного килима, що був розстелений «до трону», на протилежному кінці зали, височіли колони, розписані найрізноманітнішими подіями з людської історії. На троні, мов король, сидів огрядний чоловік років сорока. Біла, довга сорочка, що сягала ледь не колін, білі штани й чорний плащ, злегка накинутий на плечі. «Так от він який, чорний плащ командирів», – подумки констатував Ален.

– Маркус, давно тебе не було, – вирвалось щось схоже на хрюкання поросяти з уст чоловіка на троні.

Побачивши його вперше можна було подумати, що це черговий різновид істот цього світу. Форма носа й обличчя яскраво підкреслювала своєрідність його вигляду.

Маркус скривився при одному погляді на цю людину.

– Справи, – сухо відповів Маркус.

– Чув, чув, про ваші пригоди, – посміхнувся Ріган.

– Марко вдалося звільнити декілька тисяч людей, і зараз вони прямують до стіни. Він просить ініціювати зібрання Вищої Ради Ордену.

– Він просить! – фиркнув Ріган. – Забагато честі!

– Для тебе? – глузливо мовив Маркус.

– Не забувайся, жалюгідний офіцерушка, з ким розмовляєш!

– Це ти, здається забув, що лише капітан, як і Марко!

– Я виконувач обов’язків командира сьомого! Не Марко, не Бріар, Майя, чи Кіра, а я! Вони піджали хвости й втекли, залишивши легіон напризволяще, а я змушений був взяти на себе важкий обов’язок і очолити його!