ГЛАВА 30

Як тільки над ущелиною показались перші промені сонця, Ален швидко зібрався і вже хотів було вирушати, та пильний погляд позаду, перекреслив план раптового зникнення.

– Навіть не попрощаєшся? – сердито мовила Теа.

– Так було б краще… – тихо відповів Ален.

– Для кого? – ще гучніше мовила вона.

– Для усіх...

– Поводишся, як дитина, що зробила якусь шкоду. Я ще вчора сказала, що все нормально.

– Не хочеться ускладнювати ситуацію.

– То не ускладнюй, а будь ввічливим і попрощайся з хазяйками цього будинку.

– Теа…

– Не хочу нічого чути, – насупивши брови, сказала вона, цей вираз обличчя їй особливо личив. Показував її з іншої сторони: доброї й ніжної.

– Про що сперечаєтесь з самого ранку? – зіваючи, й потягуючись, запитала Меріл, зайшовши в кімнату.

– Та так, ні про що... – вже тихіше заговорила Теа.

– Так, так. Чую в голосі… – Меріл не договорила, її рот прикрила долонею Теа.

– Мовчи, не твоє діло.

– Фтось захокався, – крізь пальці, нерозбірливо проговорила Меріл.

– Дякую за гостинність, сподіваюсь скоро побачимось, – мовив Ален і перемістився, не давши дівчатам і слова мовити.

Знову знайоме поле. Ален з’явився якраз біля намету Дейчі. Коли патрульні вели їх минулого разу, то прохопились слівцем, що це намет одного зі старших офіцерів, але його зараз немає. Тоді він не надав їхнім словам особливої уваги, але зараз, зіставивши усю інформацію, дійшов висновку, що це точно намет Дейчі. І не помилився. Попри те, що сонце було вже високо в небі, в самому наметі було доволі темно, лише тьмяне світло від свічок, що ледь жевріли, давало хоч якусь видимість в цьому царстві темряви. Дейчі саме освіжав сонне обличчя водою з мідного таза. Недалеко, накрившись з головою, голосно храпів не хто інший, як Маркус.

– Ален, – хотів було скрикнути Дейчі, але той зупинив його, приклавши палець до губ.

– В мене чутливий сон, так що можете не шептатись, – пробурмотів Маркус.

– Я думав ти ще затримаєшся на плато? Ти сподобався дівчатам, особливо Теа, хоч вона того й не признає. – Ален винувато схилив голову, після останніх слів Дейчі. Той розворушив вчорашні спогади, які він так ретельно старався забути. – Щось не так? – занепокоївся Дейчі.

– Та ні, все нормально, – відсторонено мовив Ален.

– Схоже, я пропустив багато цікавого вчора, – сонно мовив Маркус.

– Він знає, – прочитавши погляд Алена, мовив Дейчі.

– Ти йому розповів? – здивувався Ален.

– Довелось, інакше на спокійний сон важко було розраховувати, – пожартував Дейчі.

– А що з Дагером? – перевів Ален тему на інше.

– До вечора буде, як новенький. Хоча, ви його не слабо приклали, – посміхнувся Маркус.

– Так йому й треба, наступний  раз подумає двічі, перш ніж лізти в бійку з командиром, – до Дейчі повертався вже знайомий жартівливий настрій.

– Дагер? – засміявся Маркус. – Він створений для бійок. – Потім вже серйозніше додав. – З вашого рішучого погляду бачу, що часу на збори в мене обмаль.

– Хотілось би швидше вирушити. До речі, як просувається переміщення військ? – звернувся Ален до Дейчі.

– За ніч переправили триста тисяч, до вечора решта покине долину, – повідомив той.

– А як солдати поставились до цього? – зацікавлено мовив Ален.

– Їхню радість словами не описати. Поява істинного командира викликала величезний ажіотаж, а врахувати ваш перший наказ, то вважайте, що авторитет ваш буде беззаперечним, – піднесено виголосив Дейчі.

– І їх не бентежить, що ми вирушаємо на Прокляту Землю?

– Щоб захистити жителів, на вірність яким вони присягали, – доповнив його Дейчі. – Інше вже деталі…

– Початок гарний, але далі буде куди важче, – зітхнув Ален.

– Байдуже, з таким командиром нам не страшні жодні перешкоди, – долучився до їхньої розмови Маркус. – Все, я готовий вирушати в пащу звіра, – в’їдливо заговорив Маркус.

– Удачі вам, якщо виникнуть труднощі – одразу повідомте. Допоможемо чим зможемо, – звернувся Дейчі до Алена.

– Це зайве, дотримуйтесь плану, – мовив Ален. – Зустрінемось в Долині Королів.

Дейчі потиснув Маркусу й Алену руку, після чого ті перемістились.