ГЛАВА 28

Цього разу вони з’явились в лісі. Легкий вітерець приємно повівав, розгойдуючи віти дерев. Час від часу тишу порушували ящірки, що пробігали в траві. Декілька оленів спочатку з острахом спостерігали за новоприбулими, а потім, високо піднявши голови, поспішили втекти геть. Тільки два ворони незворушно сиділи на одному з дерев й мовчки очікували на подальший розвиток подій.

– Ми в десяти кілометрах від Емпоріона, – повідомив Маркус. – Попереду, скоріше за все, буде табір Дагера і Дейчі. Вони не люблять міський шум, тому я сміливо припустив, що ми знайдемо їх тут. Їхнє формування найчисельніше з усіх, коли переконаємо їх, то матимемо мільйон двісті тисяч елітних солдатів.

– Поки ми не вирушили, хотів запитати, – звернувся Ален до Маркуса.

– Ви про те, що Клебер так швидко погодився? Зі сторони це виглядає дивно, та проведи ви трохи більше часу тут, все б зрозуміли. Хоча, можливо, вам ще вдасться познайомитись з причиною… Ледь не забув, тут раджу вдягнути плащ, в нас не більше п’яти хвилин, поки прибудуть патрульні. Довіртесь мені. Потім усе зрозумієте.

– Рін.

– Зараз зроблю.

Плечі Алена огорнуло біле світло, поступово перетворюючись в плащ.

– Хто ви, й що тут робите?! – почувся голос з-за дерев попереду. 

– Ми прибули поговорити з Дагером і Дейчі! – відповів Маркус.

– Зустріч запланована?

– Ні. Хочу побачити старих друзів.

– Назвіться.

– Маркус, старший офіцер сьомого легіону.

– Хто з вами?

– Новий командир сьомого легіону. – Запанувала тиша. – Якщо виглянете з-за дерев, то зможете самі усе побачити. 

Солдати неохоче, та все ж показались. З білої форми було зрозуміло, що це хранителі. В основному молоді юнаки років двадцяти чотирьох – двадцяти восьми. Трохи невпевнено й з обережністю, вони стали йти назустріч Маркусу й Алену. Коли відстань досягла двадцяти метрів, вони зупинились, зацікавлено розглядаючи незнайомців. Коли погляд впав на Аленів плащ, то по їхніх обличчях пробігла тінь радості і захоплення.

– А це не ілюзія, нам то байдуже, але самі розумієте куди прямуєте? – скептично мовив один з юнаків.

– Інші докази я наведу тільки перед старшими офіцерами, зараз вони ні до чого, думаю, ви й так знаєте, що означає цей плащ, – холодно мовив Ален.

– Вибачте, просто все ще не віриться… Прошу за нами, – жестом руки вказав хранитель.

З-за дерев показалось ще близько двадцяти хранителів. В такому ескорті вони попрямували невеликою стежкою, як Ален зрозумів, до виходу з лісу. Маркус все розпитував про останні події, і справи в ордені. Хлопці охоче розповідали. Виявилось, що вони тільки недавно вступили в легіон, випускники академії, так сказати, які ще не встигли як слід освоїтись.

Ліс закінчився і вони опинились на величезному полі. Тисячі наметів розкинулись повсюди. Біля них сиділи й мирно розмовляли хранителі й прості солдати в білих обладунках. Велика кількість грифонів, що були прив’язані до спеціально зроблених дерев’яних стовпів. Біля деяких наметів паслись коні. Та те ще враження справляв гучний рик, що розносився над полем. Алена він неабияк зацікавив, проте він вирішив почекати з розпитуванням.

Спочатку ніхто не звернув уваги на патрульних, що супроводжували двох незнайомців у формі хранителів. Та чим ближче незнайомці наближались до табору, тим більше поглядів було повернуто в їхню сторону. Хто першим помічав зображення на плащі Алена, одразу спішив передати інформацію далі. За декілька хвилин тихе життя табору перетворилось на бурхливий вулик. Солдати збирались в групи, щоб на власні очі побачити те, про що говорили товариші.

Намети Дагера і Дейчі розміщувались майже в самому центрі табору. Та хранителі провели їх повз них, до намету, де в даний момент проходила нарада офіцерів. Патрульні, разом з Аленом і Маркусом, зайшли в намет й доповіли про гостей.

Всередині було близько п’ятдесяти людей, в основному старші офіцери, і командири загонів.

– Вільні, – скомандував чоловік років тридцяти. Струнка фігура, яку підкреслювали гарні риси обличчя й коротке чорне волосся. Проникливий погляд досвідченого вояки, який побачив не мало у своєму житті. Він був повною протилежністю сухорлявому Клеберу. Такі чоловіки користувалися величезною популярністю серед жінок. Коли патрульні вийшли, він звернувся до Маркуса. – Радий знову тебе бачити. Я думав ви з Марко на Проклятих Землях.

– Сьогодні повернувся, – відповів Маркус. – Марко поки залишився.

На обличчі чоловіка не промайнуло й тіні емоцій. «А він не такий простий» – подумки констатував Ален.

– І що привело вас сюди, до речі, я так і не представився, – звертаючись до Алена, мовив чоловік, – мене звати Дагер. 

– Ален.

– Радий знайомству, Ален. І так... – звернувся Дагер до Маркуса.

– Ми прибули за допомогою сьомого, – одразу зрозумів його натяк Маркус.

– Цікаво. І про яку допомогу йдеться? Чому не направились до Рігана, він зараз командує? 

– Я тебе прошу! З цього намету більше толку, ніж з нього, – скептично мовив Маркус.