ГЛАВА 25

Ален проспав два дні. Повстанці успішно прорвались і тепер облаштовували табір. Усі чекали коли він прийде до тями. Маркус вирішив поки заховати посох, щоб не спричинити сутичок між людьми. Це був прямий шлях на ту сторону, й сім кіл непотрібно проходити, тому охочих скористатись ним вистачало. Людська натура непередбачувана і здатна творити найгірші речі, коли її загнати в кут.

Першим прокинувся Марко, хоча він і не міг ще ходити, та говорити  вже вдавалось. Першим його питаннями були, що з Аленом, і як пройшов бій біля Бастіани. Джошуа по черзі розповів про насичені події минулих трьох днів, не забувши згадати про стан Алена. Марко наказав готуватись до дороги через печери. Джошуа хотів було заперечити, мовляв, почекаємо на Алена, та Марко твердо стояв на своєму. «Він зможе наздогнати вас, коли прокинеться, дорога не близька, а п’ятий все ще загрожує нам!» – говорив він. Під натиском таких аргументів Джошуа здався. Люди почали збиратись в дорогу. 

На третій день прокинувся Ален. Спочатку він здивовано роззирався по сторонах, стараючись зрозуміти де знаходиться.

– З поверненням у світ живих, – жартуючи мовила Рін.

– Де це я?

– В новому таборі повстанців, – відповіла Рін.

– Прорвались все-таки, – радісно виголосив він.

– Думав собі забрати всю славу?

– А?

– Маркус живий, і в нього для тебе є подарунок. До речі, Марко також прокинувся, але його дії обмежені словесними наказами. Це його так злить, бачив би ти його, – стримуючи сміх, мовила Рін.

– Ти говорила з ним?

– Так. Він просив повідомити, коли прокинешся.

– Все ж «ран» він зазнав серйозних, – тихо мовив Ален.

– Перестань корчити винувате обличчя, він знав на що йшов, і якби не його жертва… трупів в ущелині було б набагато більше.

– А де Серафіель? – переводячи тему на інше, мовив Ален.

– Здається пішов дізнатись останні новини. До речі, не раджу поки використовувати прорив, ця техніка забирає надто багато сил і здоров’я, тілу потрібен час, щоб адаптуватись до виходу такої кількості енергії.

– Але все вдалося, – задоволено наголосив він на кожному слові.

– Якби не Маркус – твоє тіло збирали б по частинах, – суворо мовила Рін.

– Байдуже, – пожартував Ален, щоб позлити Рін.

– Знову за своє! – роздратовано мовила Рін. – Будь хоч трохи серйозним, коли мова йде про твоє здоров’я.

Ален спробував підвестись, та при першій же спробі його ноги підкосились і він впав на землю.

– Далеко зібрався? – зіронізувала Рін.

– Хочу подихати свіжим повітрям.

– Дякуй, що взагалі при свідомості.

До намету зайшов Адемір.

– Вам ще рано ставати, – побачивши Алена Адемір одразу зрозумів, що той намагався зробити. – Постільний режим і відпочинок! – мовив він наказовим тоном. – І можете скільки завгодно заперечувати, тут командую я!

Рін засміялась.

– А він мені подобається. Може хоч йому вдасться вправити тобі розум.

– Що за шум надворі? – звернувся Ален до Адеміра.

– Ті, що мають пройти через стіну, збираються в дорогу.

– Хто їх поведе?

– Джошуа.

– Я маю бути з ними, – виголосив Ален, й хотів було піднятись, та суворий голос Адеміра швидко остудив його запал.

– Ви маєте бути в ліжку! Якщо опиратиметесь – дам заспокійливе!

– Можна хоч з Марко поговорити? – вже благальним тоном заговорив Ален.

– Я накажу перенести його сюди, інакше хтось з вас приповзе до намету іншого.

– Дякую, – радісно мовив Ален.

– Це ми вам маємо дякувати, – закінчивши з обстеженням, мовив Адемір.  – А зараз покину вас ненадовго, піду розпоряджусь щодо Марко.

Адемір вийшов і вони знову залишились наодинці.

– Ти ж можеш мене зцілити? – звернувся Ален до Рін.

– Можу, але не буду. Не хочу, щоб ти так просто відбувся, – кепкувала з того Рін.

– Злюка.

– А ти впертий осел, – роздратовано мовила Рін. – Лежи й відпочивай, так ні, Марко йому подавай!  Добре, добре, я зрозуміла, що у нас мало часу. Я пам’ятаю про Адрі… – тихо мовила Рін. – Хоча, я, як і раніше, не в захваті від цього наміру. На ноги поставлю, та біль все ж відчуватимеш, повне лікування займе ще день.

– Дякую, – кивнув Ален.

– Не дякуй, а прислухайся до порад лікаря.

Наперекір усім своїм бажанням, Ален все ж підкорився проханням Рін і знову заснув. Прокинувся вже під вечір. В наметі догоряли останні свічки, попри їх тьмяне світло все ж було добре видно.

– Прокинувся? – почувся голос в протилежному куті.

– Давно тут? – здивувався Ален.

– Після обіду, під нарікання і критику Адеміра, принесли сюди, – хрипко, але водночас весело, мовив Марко. – Давно я не був його пацієнтом.