ГЛАВА 23

Трохи подумавши, Ален вирішив, що вцілілим буде краще в таборі другої колони, що прямували з невеликим відривом від першої. Якщо демони все ж надумають напасти одразу після взяття міста, то перший удар, скоріше за все, прийме: або перша колона, або остання. А переміщати людей з одного пекла в інше, йому не дуже хотілось. Тому вибір з другою колоною, був більш, ніж раціональним. Закінчивши з переміщеннями, він вирішив прогулятись й трохи освіжити голову. Поруч з ними йшли Серафіель і Рін, яка тримала його під руку. Попри усю стійкість характеру, Ален все-таки був пригнічений. Стільки життів обірвалось за пів дня. Хто б вони не були, але йому все одно було жаль. Війна неприємне явище, часто безпідставне…

– Невідомо, щоб я зробив на їхньому місці… – задумливо мовив Ален, згадавши повстанців з Бастіани.

– Такі думки роблять тільки гірше, – відповіла Рін. – Вони вибрали свою дорогу...

– А яку обрати мені... – ледь не вирвався з грудей Алена вигук.

– Це ти вже маєш вирішити сам… – відвернула вона голову вбік, щоб не зустрітись з його поглядом. Вона б точно не витримала тих емоцій, що читались в його погляді.

– Де б не ступала людина – всюди йдуть війни і смерть! – настрій Алена чимраз більше нагадував суміш легкого розпачу й байдужості. – Все, що тобі залишається – це мовчки прийняти даний факт і забарвити меч в червоні тони.

– Ти вирішив остаточно мені настрій зіпсувати? – в напівсердитому тоні, мовила Рін. – Перестань думати про минуле й зосередься на майбутнього!

– Все одно минуле: рано чи пізно – нас наздоганяє, від нього не втекти, як не старайся… – задумливо мовив Ален.

– І що: забитись в нірку й чекати кінця?! – сердито мовила Рін.

– Чого тебе це так злить! – спробував вловити її погляд Ален, проте вона вперто уникала цього.

– Забудь! – сердито мовила Рін.

– Знову заборонена тема... – підвищив голос Ален.

Рін сердито відштовхнула його і попрямувала вперед.

– Не тисни на неї, коли прийде час, вона все розповість, – мовив Серафіель, який розумів Рін, як ніхто в цьому світі.

– І коли це станеться? – сердито мовив Ален.

– Швидше, ніж ти думаєш, – спокійно відповів Серафіель. – Проте, не це злить тебе, я ж відчуваю. Ти сердишся, що вона довірила свій секрет мені, а тебе, мов дитину, що може поранитись – тримає в невідомості. Ти не звик сприймати факту, що про тебе хтось турбується. Все твоє життя минало легковажно, але водночас в пошуках. Грань – не тільки назва техніки. Це спосіб твого життя. Прірва, на краю якої ти ходиш, ризикуючи провалитись в безодню самотності. Ти можеш з першого погляду зрозуміти, що за людина перед тобою, проте по-справжньому ти не довіряв навіть найближчим. Може – пора це змінити? – в наказовому тоні мовив останні слова Серафіель. Інакше до Алена було не достукатись.

– З цього нічого доброго ніколи не виходило… – притишено мовив Ален, який навіть не намагався заперечити Серафіелю. – Рін розповіла, що ти від народження був зі мною, тому ти, як ніхто розумієш мене. Всі хто довірився мені – погано закінчували, навіть тут – це не змінилось. Коли побачив Адрі, я думав, що все змінилось, от моє щастя! Тільки руку простягни! Але ні, й тут мене спіткала невдача! – роздратовано виголосив останнє Ален.

– Це не твоя вина, що їй доведеться пройти сім кіл, – заспокоїв його Серафіель.

– Але, я міг їм завадити! – приречено мовив Ален. – Сотаріс і декілька перевертнів – це не легіон! Хоча, кого я обманюю, я нікого не можу врятувати! Бастіана тому зайвий доказ...

– Змушений не погодитись, ти бачив скільки життів пройшло крізь портал. Якби не ти – місто й половини з того часу не протрималось би. Так що закінчуй накручувати себе й подивись вперед. Це початок, а не кінець. Адрі ще жива, тисячі людей попереду, чекають на тебе, а ще більше – за стіною. Як не прикро це звучить, але на війні без жертв не обійтись. Гарний командир вчиться на свої помилках… І не тисни на Рін, ти не уявляєш через що їй довелось пройти, постарайся зрозуміти й скоро сам усе побачиш.

Вони наздогнали Рін, яка уповільнила свої кроки. 

– Про що розмовляли? – ненав’язливо запитала вона.

– Та так, про життя… – відсторонено мовив Ален. – Рін…

– Якщо скажеш вибач – отримаєш стусана й він буде вельми    відчутним! – з усією серйозністю мовила вона.

– Натяк зрозумів! – Усі засміялись. – А тепер, гадаю, пора вирушати, а то нас уже зачекались! – виголосив Ален.

– Це точно! – схвально кивнула Рін. – Повідом їм, щоб послабили бар’єр, а то відчуваю, що хлопець, який переміщається на великій швидкості – викличе багато проблем...

Ален зосередився, біле світло огорнуло його тіло й злинуло стовпом вгору. Реакція попереду – не заставила себе довго чекати, в одному місці бар’єр помітно ослаб. Ален в ту ж секунду перемістився, та видовище, що він застав – було неочікуваним, можна навіть сказати – шокуючим... Близько двох тисяч тіл лежали мертві на скелях. Сотні поранених. Десятки в шоковому стані. Дехто – позбувся кінцівок…

До Алена підбіг Джошуа.

– Добре, що ти прибув! – вигукнув він, переводячи подих від бігу.