ГЛАВА 21

Весь наступний день минув без особливих пригод. Відбувались нечасті бої. В основному хвалькуваті демони, що хотіли показати свою силу, час від часу кидались в атаку, або провокували захисників міста випустити декілька стріл, а потім з легкістю їх відбивали, демонструючи таким чином свою майстерність. Часто проводились обстріли з катапульт, але хранителі, за допомогою свої технік, перешкоджали палаючим кулям проникати в місто, знищуючи їх ще на підльоті. 

В самому місті зводили барикади, на випадок прориву. Бойовий дух людей помітно впав, але вони не втрачали надії на кращий розвиток подій. Відсутність Алена поки ніхто не помічав. Марко виконав свою роль на відмінно, розповідаючи усім, що Ален відпочиває після минулої битви, яка забрала чимало сил і, в разі необхідності, одразу приєднається до них. Ця версія виглядала правдоподібно, враховуючи останні події. Також Марко не забував стежити за Харрісом і його прибічниками: слова Алена все ж заставили його задуматись. 

Перші колони з відступаючими вже були біля гір, про що рапортували посланці, які в домовлений час проникали через спеціально послаблені ділянки бар’єру. Час їхнього прибуття кожного разу змінювали, щоб вороги не змогли прорахувати його й проникнути в місто. Щодо Алена, то він повернувся пізно ввечері, коли на вулицях вже запалали смолоскипи. Виснажений, він ледь доповз до ліжка, щоб лягти. Одяг був порваний, а на руках зʼявились помітні сліди від ран. Хоча й одягом це особливо не назвати. Перед відправленням він перевдягнувся в просту одежу, щоб в разі чого не викликати зайвих підозр. Білий плащ створив би куди більше проблем, ніж латана сорочка і потерті штани. 

Весь його вигляд говорив, що йому там несолодко прийшлось. В нього навіть сил не вистачило, щоб повідомити Марко про повернення. Це він вирішив відкласти на завтра.  

*****************

З самого ранку до кімнати вбіг Марко в надії побачити Алена. Всю ніч він не спав, переживаючи, чи з ним нічого не сталось. Він вже хотів відправити загін на його пошуки, але потім зрозумів, що це марна трата часу, так як вони й приблизно не знали, куди той відправився. 

Побачивши рани й порвану одежу, він завмер на місці, не знаючи, що робити: бігти за лікарем чи дочекатись відповідей. Марко розумів, що Ален не хотів, щоб про його мандрівку хтось знав, однак, ці рани… 

– Вони скоро заживуть, – мовила Рін, яка з’явилась в кімнаті й немов відповідала на усі запитання, що зараз крутились в його голові. 

– Але, що… Де ви взагалі були... – Марко все не міг підібрати правильне запитання.

– Тренувались, він не хотів ставити місто під удар… – пояснила Рін.

– І що за тренування, що він так виглядає?! – ледь не благально поглянув він на Рін в надії почути відповідь.

– Сьогодні побачиш… – відмовчалась Рін. – Він не хотів, щоб я розповідала…

– І довго він ще проспить? – Марко й сам не знав, чи хоче почути відповідь.

– Це вже від нього залежить, – зітхнула Рін. – Все, що нам залишається – це чекати. Мені цей намір не подобався з самого початку, але його впертий характер зробив своє. 

– А де Серафіель? – раптом згадав про того Марко.

– Відпочиває… Це складно пояснити, тому скажу, що йому дісталось не менше… – Марко зблід після останніх слів.

– Тобто як дісталось...

– Вони почали випробовувати техніки посерйозніше тих, що були раніше…

– А ці хіба не були достатньо сильними?! – розгубився Марко.

– Дитяча забавка в порівнянні з новими… – хвалькувато відповіла Рін. – Добре, йому хоч не спало думку використати більше моєї сили… Хоча й Серафіелевої було достатньо, щоб отримати такі рани, – похитала головою Рін.

– Боюся уявити, що ви там робили… 

– А як тут справи? – перевела тему на інше Рін.

– Як я й припускав, демонам знадобився день, щоб закінчити формування бойових порядків. 

– Значить сьогодні все вирішиться, – підсумувала Рін.

– Можна й так сказати… – думки Марко були далекі від поля бою.

– А що люди? – запитала для підтримання розмови Рін.

– Дехто, вже усвідомив, яку помилку вчинив, не відправившись в гори, декому просто байдуже, бо вважають, що прийшов їхній кінець… Кожен сприймає дане становище по-своєму.

– А… – Рін не договорила, Марко й так зрозумів, що вона має на увазі.

– Я стежив за ними цілий день, але вони не подали найменшого приводу, щоб засумніватись в їхніх вчинках. Можливо, очікують слушного часу, а може, ми помилились, у всякому разі –  не можна послаблювати пильності, – відсторонено мовив Марко.

Почулось тихе бурчання на ліжку, Ален поволі прокидався.

– Сам винен, тепер не скигли! – сердито мовила Рін, та все ж її турботливий погляд неможливо було не помітити. 

– Воно було того варте, – ледь видавив він з себе.

– Ага, ледь до ліжка доповз! – продовжила сердитись вона.

– Схоже, тобі дісталось більше, ніж я думав, – не приховував свого занепокоєння Марко.