ГЛАВА 20

До вечора все було менш-більш спокійно. Хоча й невеликі сутички траплялись то тут, то там, але серйозних битв поки не було. Часта зміна солдат на мурах, давала їм змогу відпочивати й підвищувала моральний дух. 

Ближче до настання темряви почався обстріл з катапульт. Полум’яна заграва піднялась над містом, освітивши темну ніч. Пожежу швидко погасили, але спати вже ніхто не міг. Тривога, яка весь час наростала, зараз була на піку. Дехто пошкодував, що не пішов в гори разом з іншими. Місцеві ватажки ходили по вулицях і заспокоювали людей, розповідаючи, що вони вистоять і зможуть перемогти, слід лише трохи почекати й не впускати у свої серця страх. Ален десь на годину задрімав у звичній для себе манері, сидячи на кріслі і підперши голову рукою. Несподівана пожежа перервала сон, та Серафіель заспокоїв його сказавши, що там нічого серйозного. 

Ален знову провалився в забуття, та спокій тривав недовго, десь за годину до кімнати зайшов Марко. Рін приклала палець до губ, мовляв, тихіше, нехай ще трохи відпочине, та Ален сам відчув його присутність. Піднявши голову сонним поглядом поглянув на друга. 

– Вибач, думав, ти не спиш, зайду пізніше… 

– Все нормально, це й сном не назвеш. 

– Я подумав, ти захочеш знати. Перші колони скоро досягнуть гір, – Марко не тямив себе з радості: те, заради чого він стільки працював, нарешті втілювалось в життя. 

– Нарешті хоч якісь добрі новини! – зрадів Ален – А що за стіною? 

– Невеликі сутички, нічого особливого, – похитав головою Марко. – Дошкуляють хіба що їхні катапульти, але з цією проблемою успішно справляються хранителі. Поки нема через що хвилюватись. Їм знадобиться щонайменше день, щоб завершити кільце й сформувати бойові порядки. 

– Значить у нас не більше двох днів, – задумався Ален. – Колони встигнуть добратись до гір? 

– З такими темпами – без проблем. Нам на руку той факт, що майже всі подорожують верхи. Якби все відбувалось при пішому марші, то нас би чекало куди складніше становище. 

– Переслідування немає? 

– Все спокійно, – відповів Марко.

– Мене непокоїть той факт, що Харріс і його прибічники могли розповісти про наш план... Даремно їх посвятили у свій задум, – скептично мовив Ален.

– Я й сам про це думав, але зробленого не повернеш, – зітхнув Марко. – Хоча, демони можуть і не сприйняти його всерйоз, порахувавши фантастичними вигадками, – висловив припущення Марко. – Ми в такому становищі, що це виглядає не більше, ніж соломинка, яку кидають потопельнику. 

– Проте не слід забувати, що п’ятдесят тисяч пройде на ту сторону без перешкод, а це – вагомі втрати.

– На це питання я поки не маю відповіді, – стиснув плечима Марко. – Слід почекати, може щось і проясниться. Покинути місто зараз рівноцінно такому ж самогубству, як битись з демонами у відкритому полі. Удача – річ хитка, невідомо коли повернеться спиною. Ми й так досягли більшого, чим міг уявити я чи будь-хто з цих людей! 

– Однак, якщо й виграємо трохи часу, що завадить демонам переміститись слідом і не перебити усіх, поки перелякані люди будуть займати оборону? – висловив переживання Ален. – Сумніваюсь, що техніки хранителів охоплюють велику територію. 

– Ти зустрічав баагато хранителів, що могли б використовувати переміщення, подібні твоєму? – запитально поглянув він на Алена.

– Якщо чесно, то ні… – питання Марко застало Алена зненацька й він злегка розгубився. – Хранителям з Гімери, можливо, й не вдалось би вижити, якби не моя сила.

– От бачиш! – виголосив задоволено Маркою. – І який з цього висновок? 

– Не всі володіють подібною силою? – невпевнено мовив Ален.

– Правильно, так само й у демонів. У них багато рангів, до їхнього війська входять найрізноманітніші істоти. Не всім дана подібна сила. А переміщатись тільки тим, хто це може рівноцінно самогубству. Тим паче, коли проти них командир і капітан. Вони це прекрасно розуміють і, попри усю свою пихатість, не підуть на безрозсудні кроки. Ти яскраво продемонстрував, чого їм слід чекати. 

– В мене ще є один сюрприз для них… Але він почекає до третього дня, коли наше становище остаточно погіршиться… – Очі Марко загорілись цікавістю. – В мене одне прохання.

– Уважно слухаю!

– Я ненадовго відлучусь, але непотрібно, щоб про це хтось знав… 

– Запитувати куди саме марно? 

– Можна й так сказати, – посміхнувся Ален. 

– Не занадто ризиковано? – завагався Марко. – Блокада ж! І як ти уже сам зауважив, бар’єр не діє за стінами, – спробував переконати він Алена, в недоцільності подібних кроків.

– Це неважливо, я дам собі раду, просто виконай моє прохання… 

Марко завагався, та після хвилинних роздумів все ж погодився. 

– І надовго?

– День, не більше. Ти сам казав, що їм потрібен час, щоб перегрупувати війська. І я цим скористаюсь якнайкраще... 

– Коли вирушаєш? 

– Якнайшвидше.