ГЛАВА 17

Настав ранок наступного дня. Як це вже входило у звичку, першим його відвідав Марко. 

– Які новини? – випередив його Ален, заговоривши першим.

– Схоже, бюрократи готові оголосити рішення. 

– І де це відбудеться? – з неприхованою цікавістю запитав Ален.

– В цитаделі, де ми вчора розмовляли. 

– Тоді поспішимо! Ти вже говорив зі своїми? 

– Так, ввечері готові виступати. 

– Швидко, – здивувався Ален.

– Ми були готові до такого розвитку подій, вірніше, це був початковий план, який поступово змінювався, а твої слова вчора переконали повернутись до нього. 

Ален поспіхом вдягнувся і вони попрямували в залу нарад, де вже зібрались усі головні дійові особи майбутніх подій. Коли вони зайшли, Харріс й інші піднялись зі своїх місць і почали вітатись. 

– Доброго ранку! – привітався Харріс. – Хоча ранки й вечори тут не особливо відрізняються! – посміхнувся він. – Хіба що зараз трохи світліше ніж ввечері, – мовив він шанобливо, немов змія, що окутує свою жертву, стараючись підібратись ближче, щоб потім вкусити. 

– Ви обговорили наш план? – холодно мовив Ален, одразу перейшовши до справ, не бажаючи слухати ці лестощі.  

– Так.

– І? 

– Половина погодилась, а половина вирішила залишитись. 

– Хоч якийсь прогрес! – Ален і не старався приховати сарказму. – Ті, що залишаються, усвідомлюють на що йдуть?

– Так, вони вирішили, що краще загинути в бою, ніж знову проходити сім кіл! 

– Це остаточне рішення?

– Так! Чарльз Барнет і Белтран Ороско поведуть людей в гори, а інші, включаючи й мене, залишаться тут. 

– Коли ваші люди зможуть вирушати? 

– Якщо поспішити, то до вечора, думаю, частина буде готова. Пропоную відправляти людей групами по декілька тисяч, щоб кожна група страхувала одна одну. Розвідникам буде важко встежити за всіма, і тил прикриємо. 

– Мудро, не можу не погодитись, – схвально кивнув Ален. 

– Тоді, з вашого дозволу, ми підемо готуватись до відправлення, – мовив Харріс.

Ален схвально кивнув. Коли вони вийшли, він звернувся до Марко:

– Щось тут нечисто, надто все гладко… 

– Думаєш, пастка? 

– Потрібно стежити за Барнета й Ороско, вони – ключові фігури в їхньому плані. Доручи це Джошуа. Він не викличе підозр, а ми будемо впевнені, що все пройде, як треба. 

– Добре, ще щось? 

– Нехай дозорні посилять патрулювання. До речі, а є якісь засоби проти переміщень подібних моїм?

– Так, у нас є спеціально навчені хранителі, вони захистять колони, що рухатимуться в гори. 

– Отже з цим розібрались, – підсумував Ален. – Тепер слід готуватись до оборони міста…

Марко кивнув і швидкими кроками вийшов з зали. Ален тим часом вирішив оглянути стіни й навколишню територію. Щоб не втрачати сил на блукання вулицями, використав fulgur: так він назвав прийом, який застосовував під час боїв на арені. Вірніше, комплекс прийомів, який складався з миттєвого переміщення і надшвидкої ходьби. 

Опинившись на місці, став роздивлятись навкруги. Через свою давню історію Бастіана не була схожа на Гімеру. Земля тут ще не «вимерла», перетворившись на численні розломи, з-під яких била магма, а нагадувала чорне пустинне поле з поодинокою рослинністю. З господарської точки зору чудово, адже можна вирощувати різноманітні культури й цим самим забезпечувати жителів необхідним продовольством. Але з військової – гіршого й побажати не можна. Відкриті з усіх сторін, а єдиний захист – це столітні мури й захисний бар’єр, який ледве тримався. На додачу до усього бракувало солдатів. Основні сили ввечері відправлялись в гори. Залишались тільки ті, кому байдуже, готові померти, тільки б не боротись далі. А з таким настроєм не переможеш. В кращому випадку, вони стримають демонів на день-два, давши можливість першим безпечно добратись до гір…  

Ален все роздумував над їхнім становищем і укріпленням позицій. В голову прийшло декілька ідей, але він вирішив порадитись з Марко, бо дві голови краще, ніж одна. Використовувати знову fulgur не став, а вирішив пройтись й роздивитись місто, а точніше його жителів. Зануритись в атмосферу, що зараз панувала, й зрозуміти, чого можна чекати. 

 На вулицях був чималий гамір: люди збирали речі й складали на невеликі  вози. Часто лаялись, що не можуть забрати більше. Хоча звинувачувати їх за це не варто, вони вирушали в місце, де все доведеться починати спочатку, де не буде тих зручностей, що тут. Побачивши Алена, вони притихли, але все ж продовжили роботу. Поміж усіма він запримітив й Джошуа, який допомагав складати пожитки одній літній з вигляду дамі. 

– Бачу, ти також не лишився осторонь! – звернувся до нього Ален наблизившись.

– Доброго дня, командире! Не очікував вас тут зустріти. Дізнавшись про усе, ми вирішили, що безчесно буде залишитись в стороні.

– Радий, що ви з нами, зараз важливий кожен досвідчений солдат, а хранителі так взагалі на вагу золота.