ГЛАВА 14

Минуло три дні, проте Ален все не приходив до тями. Тутешні лікарі вже думали, що він втратив усю есенцію: так вони називали рідину, що текла в тілах жителів Едему. Серафіель не покидав його, перебуваючи в невидимій для усіх формі. Рін не знаходила собі місця, нервово крокуючи кімнатою й все нарікаючи, що це вона в усьому винна. Серафіель заспокоював її говорячи, що вона ні в чому не винна, та вона й слухати не хотіла. 

Настав ранок четвертого дня. Жар спав і лікарі констатували поліпшення його стану. Після довгих тривожних ночей Рін заснула на кріслі біля його ліжка. 

Ален поволі став розплющувати очі. Спочатку побачив невелику кімнату, де було мінімум меблів: одне ліжко, декілька дерев’яних крісел, стіл, невеличка шафа для одягу і тумбочка з декількома полками, на яких були акуратно розкладені книжки. Серафіель задумливо вдивлявся у єдине вікно, яке освітлювало ці похмурі покої, наскрізь просякнуті ліками. На кріслі спала Рін. 

– Рін… – тихо прохрипів Ален. Біль у грудях не дав говорити нормально. 

– Лежи, тобі ще рано говорити й тим паче рухатись, – мовив притишено Серафіель побачивши, що той отямився. – Це чудо, що тобі вдалося пережити таке! 

– А, що трапилось? – спогади були туманні, і як Ален не старався, проте яснішими вони не ставали.

– Ти почав втрачати контроль і один з перевертнів, скориставшись цим, завдав удару.

– Причину я знаю… – відчувши роздуми Серафіеля, мовив Ален. – А як ми опинились тут? 

– З останніх сил ти здійснив переміщення. Поділишся щодо причини? – зацікавився Серафіель.

– Рін, я відчув її емоції й втратив контроль… До речі, а хіба ангели сплять? – перевів тему на інше Ален.

– Вона – виняток з правил і більше нагадує вас, людей, проте з нашою силою, хоча, – Серафіель задумався. – Її сила куди більша за мою. Останні дні вона не відходила від тебе, все картала себе за те, що її не було поруч, – з теплотою в голосі мовив Серафіель. 

– Це мене має мучити сумління через те, що завдав їй стільки болю! Вона і до того переживала, хоч й не подавала ознак, а останні мої  вчинки зламали її! І, щоб не завдати нам шкоди, своїми емоціями, вона відокремилась від нас! А ти, хіба не відчув того ж, що і я? – здивувався від раптової здогадки Ален.

– Відчув, але трохи по-іншому... Ваш зв'язок куди тісніший, ніж мій і її, тому я й не побачив всієї картини. 

– То ми в Бастіані? – констатував Ален. – Усім вдалось врятуватись?

– Так, але  вони перебувають під вартою.

– Це ще чому… – хотів обурено скрикнути Ален, але в результаті вийшло щось на зразок хрипкого стогону. 

– Ваша поява викликала більше питань, ніж відповідей. А поясненням Джошуа й інших хранителів ніхто не вірить. Всі чекають, що ти прийдеш до тями й відповіси на усі питання. 

– З одної клітки в іншу, – зітхнув Ален.

– Марко відпустить їх, коли поговорить з тобою, – підбадьорив його Серафіель. 

– Марко? – здивувався Ален.

– Колишній капітан сьомого легіону, а зараз – ватажок повстання в Бастіані. 

– От він зрадіє, хто до нього потрапив, – зіронізував Ален, згадавши Бріара.

– Даремно іронізуєш. Він  – не Бріар, і жодним чином не відноситься до ордену. Після битви з вершником, як ти уже знаєш, половина сьомого пішла своєю дорогою. Марко не виняток, тільки він обрав інший шлях, ніж Бріар. 

– В сім’ї не без виродка! – презирливо мовив Ален.

– Ну, це вже не мені судити, – стиснув плечима Серафіель. – В ордена свої методи, які вони вважають правильними. З чимось можна погоджуватись, з чимось ні, але факт залишається фактом – на ньому тримається весь Едем. 

Ален лише похитав головою, мовляв, байдуже, набридло про них говорити. Від їхніх розмов прокинулась Рін, яка спочатку не зрозуміла з ким розмовляє Серафіель, а коли дійшло, то її радості не було меж. Вона ледь не ридаючи кинулась обіймати Алена. 

– Легше, а то задушиш! – але та немов й не чула його слів, з очей покотились краплі сліз, розміром мало не з виноградини.  

– Вибач! Я мала бути там! 

– Це не тобі потрібно вибачатись, а мені, Чуєш? – і він легенько схопив її за плечі. – Я й не підозрював якого болю тобі завдав. Я заслужив те, що зі мною сталось. Це незначна кара в порівнянні з тою, на яку дійсно заслуговую. 

– Перестань, тобі немає за що вибачатись… – тихо мовила вона. 

– Рін, хоч раз не будь такою впертою! Тоді я сповна відчув, що робиться у твоєму серці!

– Це не через тебе… Вірніше….

– Яка ж ти дурненька у мене, – лагідно мовив Ален і обійняв її. – Якщо наступного разу зроблю чи скажу щось подібне – просто дай мені такого стусана, щоб вмить всі дурощі з голови вибив. Пам’ятаєш, про що ми говорили ще на початку нашого знайомства? Я сказав, що ти мені мов сестра. А який брат ображає свою сестру? Після останніх слів Рін знепритомніла. – Рін, що з тобою! – закричав занепокоєно Ален. 

– Все добре. Лікування і знешкодження отрути, якою тебе отруїли, забрало у неї багато сил. Той спис був непростим, не знаю чи це якась техніка, чи просто отрута, але шкоди було завдано колосальної. Вона заборонила втручатись і робила все самотужки, а враховуючи, що баланс було порушено, це забрало забагато її сил. Хоча, на мою думку, то всьому виною те емоційне перенавантаження, якого вона зазнала за останні дні. Я заберу її в місце, яке вона створила за першої нашої зустрічі. Воно допоможе їй відновити сили.