ГЛАВА 9

Наступного дня Ален знову проспав до обіду, Бартоломео й Бріар не турбували його, давши можливість відпочити. Лише іноді заходила служниця, мабуть, вони попросили її повідомити, коли він прокинеться.

Ален поволі розплющив очі, голова несильно, але боліла. Ноги поволі сповзли з ліжка й попрямували до столу в пошуках чогось, що б втамувало спрагу, там, на подив, стояв глек з соком і записка: «Коли прокинешся – повідом». Напившись досхочу, почав одягатись. Як на замовлення, до кімнати зайшла служниця й жестом руки поманила за собою. Вона була закріплена за цією кімнатою і виконувала все, що їй наказував той, хто в ній жив. Ален часто залишав їй трохи їжі, коли йшов на тренування. Йому було шкода її, хоча й розумів, що за добрі справи сюди не потрапляють. Жінка вдячно дивились на нього, коли зустрічала, їй було заборонено говорити з мешканцями арени. Дивне правило, хоча все тут дивне по-своєму. 

Схопивши яблуко зі столу, він попрямував за нею. Як виявилось, та повела його до кімнати Бартоломео, яка розташовувалась поверхом вище. Постукавши у двері, вона повернулась і пішла. Почулися кроки й двері відчинились, на порозі стояв Бартоломео. 

– О, ти вже прокинувся! – радісно мовив він. – Голова не болить?!

– Та ні, – посміхнувся Ален. 

– Готовий вирушати?! 

– Мені вже не терпиться завершити злиття, – відповів Ален, проте ентузіазму Бартоломео не поділяв. 

З кожною хвилиною всередині все більше ріс страх і переживання за хід злиття. Одне «я» говорило – все добре, а інше з недовірою дивилось на дану картину. Сумніви з приводу Рін і її особи все ще залишались, як би він не старався їх викорінити.

– Буде багато нових відчуттів, хоча в кожного це відбувається по-своєму, – підбадьорив його Бартоломео. 

– А де Бріар? – згадав про того Ален, оскільки не побачив в кімнаті Бартоломео.

– Він з самого ранку на плато, вживає застережних заходів на випадок непередбачуваних ситуацій…

– Тоді в дорогу, не будемо змушувати його чекати! 

– Добре, тільки почекай секунду, вдягну щось краще, ніж повсякденний одяг, – і Бартоломео метушливо став бігати по кімнаті, шукаючи необхідні речі.

Під "краще" Бартоломео мав на увазі важкуватий сталевий панцир. Ален розгублено дивився на нього: навіть на арені він не бачив знайомого в такій броні. Схоже, налаштовані вони були серйозно. Його навіть пройняла невелика тінь страху. 

– Не переживай, це всього лише маленький застережний захід. Повір, на своєму віку я провів через це не одного хранителя і знаю, чого можна чекати, але якщо це «знаю» помножити на твою силу, то ця броня не більше, чим дерев’яний паркан на шляху бурі. Проте й без цього паркану буде важкувато… Все, можна вирушати! 

 Бартоломео вийшов з кімнати, зачинив двері на ключ, схожий на Аленів, і вони попрямували сходами вниз, до виходу. Бійці, яких зустрічали в коридорах, тепер вже виглядали не такими спокійними. Деякі хижо поглядали на кожного, хто траплявся їм на шляху, ладні вчепитись в горло й не відпускати, поки жертва не перестане подавати ознак життя. 

Надворі було не краще: старших демонів, перевертнів і іншої нечисті ставало все більше. Майбутній турнір був важливим заходом для усієї Проклятої Землі, можливістю показати себе, яка випадала не кожний день. На вулицях частішали випадки бійок між демонами. 

Вони минули ринок, житлові квартали й попрямували в гори. Ален подумки радів, що вони покинули місто, яке ніби кайданами сковувало його душу. 

Ось і стежка. Піднявшись нагору, вони опинились на знайомому плато. В тіні скель дрімав Бріар. Приготування його злегка втомили. 

– Не спати, солдате! – закричав Бартоломео. 

Бріар стривожено підскочив, не знаючи, що від нього хочуть. 

– Навіщо кричати? – сонно мовив він. 

– Який солдат спить на довіреному йому посту?! 

– Мені можна, я вже своє відвоював! – потягуючись, відповів він.

– Не прибідняйся, ти ще не такий старий!

– Приніс? – звернувся до Бартоломео Бріар.

– Так, правда, важкувато було роздобути. 

– Про що це ви? – долучився до розмови Ален.

Бартоломео витягнув з невеликої торбинки на поясі щось схоже на шість лотосів блакитного кольору. 

– Це – небесний лотос, – став пояснювати Бартоломео. – Він реагує на силу хранителів. Його використовують в ордені під час церемонії посвяти в хранителі. У нього дві функції – перша показує силу хранителя. Коли майбутній хранитель стає в круг з цих рослин і читає молитву, то лотос починає огортати незвичайне блакитне полум’я, чим воно яскравіше й сильніше горить, тим більшою є сила хранителя. Друга функція – стримування. Він не випустить неконтрольовану силу хранителя за це коло. На цій стороні його важко роздобути, але нам пощастило, що ми в Гімері. Контрабандистів тут вистачає.

– А як виглядатиме моя сила під час цієї церемонії, вірніше, коли лотос буде стримувати її? – зацікавлено запитав Ален. 

– Це сліпучо-біле світло, яке поступово перетвориться в промінь, який,за необхідності, направиться лотосами в небо, – пояснив вже Бріар.