ГЛАВА 7

Мандрівка до місця тренувань зайняла чимало часу, проте воно було того варте. Вони прийшли на величезне гірське плато, кінця якому не було видно. Місто і фонтани магми залишились далеко внизу. Було важкувато дихати, але тут відчувалась свобода, немов і не було жодних Проклятих Земель та гнітючої атмосфери смерті, що панувала в місті. 

– Це плато належить до величезної гірської системи, яка служить другим кордоном між Едемом і Проклятою Землею, – повідомив Батоломео. – Перший, як ти вже знаєш, стіна. Тут, якомога далі від небажаних очей, ми будемо проводити свої тренування. 

– З чого почнемо? – ще з університету Ален не любив монотонні лекції, тому одразу побажав перейти до практики.

– З другої форми, потім перейдемо до третьої. Давати задавання з бігу на великі дистанції, чи лазити цими скелями, укріпляючи силу, немає часу. Сила, швидкість, витривалість… все прибуде після третьої форми, потім, якщо захочеш, потренуєшся фізично. На даний час мене цікавить тільки твій розум і наскільки ти можеш сконцентруватись. Дивись уважно, – Бартоломео простягнув руку вперед і зосередився. – Думай про те, що має з’явитись в руці, – за секунду на його долоні почав формуватись меч. – Тут важлива сила уяви, її вміння проеціювати предмети у вибране місце. Тепер ти, раджу відключити усі думки і сісти в зручну позу, так як процес тривалий. 

Ален виконав усі поради Бартоломео. В голові не залишилось жодних зайвих думок. Він став уявляти, як меч з’являється перед ним на землі. 

– Ален, – почувся ніжний жіночий голос, хлопець спочатку розгубився, та потім зрозумів, що це в його голові. 

Останнім часом подібне спілкування входило у звичку, немов не можна було поговорити як усі нормальні люди, хоча, якщо подумати, то Алену було далеко до нормального.

– Хто ти? – запитав розгублено Ален подумки. Повідомляти «тренерів» поки не вважав за потрібне, можливо, це був шанс щось дізнатись про той випадок з Сотарісом.

– Ой, вибач, забула представитись, мене звати Рін. 

– Ти… 

– Я ще один твій ангел-хранитель. 

– Хіба це можливо? – розгубився Ален. Не це він сподівався почути.

– В кожної людини є темна й світла сторона. Я твоя «темна», яка уособлює злість, розчарування, біль втрати дорогих людей… Я стримую всю їхню руйнівну силу, відчуваю все те, що й ти, я – це твої емоції, клітка, що стримує зло…

– Тобто ти той, хто сидить на протилежному плечі й штовхає до різних капостей?

– Не зовсім, – засміялась незнайомка. – У людей склалося хибне враження про другого хранителя. Навіщо давати істотам, які й так згрішили, те, що б і далі штовхало у гріх? Сенс покути втрачається... Земля б потонула в крові. 

– Тоді чого ми чуємо всередині голос, який постійно штовхає зробити щось необдумане, на що ми  самі б ніколи не наважились?

– Відлуння першого гріха, зло, яке з часом міцнішає і хоче взяти під контроль душу людини. У вашому понятті зло й темрява – одне й те саме, проте це не так. Зло – це вчинки, які несуть з собою свідому шкоду; думки, які служать підґрунтям для цих вчинків. «На початку Бог створив Небо та землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: Хай станеться світло! І сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, і Бог відділив світло від темряви. І Бог назвав світло: День, а темряву назвав: Ніч. І був вечір, і був ранок, день перший». Тут не вказано, що темрява була злом, а світло – добром. День і ніч доповнюють одне одного. Вдень ви працюєте, а вночі відпочиваєте. Ви з нетерпінням очікуєте її настання, бо глибоко всередині знаєте, що ніч – це спокій і відпочинок, час роздумів над минулим і складання планів на майбутнє. Ви ж не думаєте, що прийде ніч і я піду когось вб’ю, бо прийшла ніч, темрява настала! День доповнює ніч, як ліва рука – праву. Без чорного усе буде білим і ви не зможете відрізнити, що є добро, а що – зло. Будете робити тільки шкоду думаючи, що це добре. Так, не сперечаюсь, вночі притаїлись монстри, яких ви й уявити не можете, але вам дано світло, щоб їх перемогти. 

– Тепер, здається, починаю розуміти, – хоча його розуміння було далеким від потрібного. Він рефлекторно це промовив, щоб продовжити розмову. Одна зі стандартних людських фраз. – Але чому я? Я ще не чув, щоб в когось в Едемі було два ангели-хранителі. 

– Ніхто в Едемі ще не прикликав Серафіеля, – поспішила уточнити Рін.

– Також вірно, – погодився Ален.

– Люди ще не досягли того рівня, щоб їм відкрились такі знання. Вам дали сотні підказок, але ви не користуєтесь ними.

– Хто шукає, той завжди знайде... – згадав Ален слова Біблії. 

– Краще й не скажеш. 

– Стоп, а чому тоді Серафіель не впізнав тебе й хотів запечатати? 

– Вони перебувають в такому ж незнанні, як ви. 

– Тобто? – занепокоївся Ален. 

– Згадай слова Сотаріса. 

– Він говорив щось типу «Невже він призвав одного з них». І коли Серафіель запитав про що він, то той лише посміхнувся і сказав щось на зразок: «Я й забув, що ви нічого не пам’ятаєте, тільки четверо з вас знають правду!»

– В тебе хороша пам'ять, – похвалила його Рін.