ГЛАВА 70

Ален повернувся в резиденцію пізно ввечері. Крім вартових в ній нікого не було. Від них він дізнався, що Адрі у вітальні на другому поверсі, й з моменту прибуття не виходила з неї. Ален, стараючись не шуміти, піднявся нагору. Повільно відчинивши двері, зайшов всередину.

– Я не сплю, – почувся тихий голос. – Як пройшла церемонія?

– Весело…

– Знала, що тобі сподобається. Вибач, що не попередила, якщо ти проти, я піду.

– Не говори дурниць, – заперечив Ален. – Як ти? – Ален думав, що не наважиться поставити це питання.

– Нормально, – ще тихіше мовила Адрі, проте дрижання голосу   говорило про протилежне.

Ален сів на диван біля неї.

– Може поговоримо про те, що сталося?

– Немає про що говорити, – відрізала Адрі. – І, будь ласка, не слухай батька. Я знаю, що він просив тебе поговорити з головнокомандувачем. Зараз ти повинен думати за важливіші справи; ти командир і не можеш тратити час на різні дурниці.  

– Ти – не дурниця, – і Ален обійняв її.

– Я заслужила все це й поставимо на цьому крапку.

– Ти мене хочеш переконати в цьому, чи себе?

– Я нікого не переконую. Все й так ясно.

– Кому як... Смерть лише початок нової дороги.

– Тільки не забувай, якщо є Проклята Земля, то невідомо, що чекає людей, які продовжили свою дорогу. Можливо, я позбавила їх шансу…

– Діана не особливо переживала цим, – Адрі обернулась і розгублено поглянула йому в очі.

– Тобто?

– В порту я розмовляв з нею, вірніше – це було щось на зразок видіння, але чомусь я все більше переконуюсь в його правдивості. Ці очі дозволяють виходити далеко за межі людських можливостей.

– Одна людина – це не всі... – опустивши голову, тихо мовила Адрі.

– Чому ти так прагнеш звалити на себе всі гріхи Бакарі? – обурився Ален.

– Бо в них є і моя вина. Якби я тоді повідомила ордену правду, то, можливо, нічого цього б не було.

– Час завжди знаходить можливість повернутись до запланованого ходу подій. Якби ми не старались, але дечого не змінити...

– Тепер починаєш мене розуміти...

– Ні, не розумію, і не хочу розуміти. Ти володієш тією ж інформацією, що й Рін, але не хочеш розповісти, то чому я маю сприймати це, як належне, а ти не хочеш?

– Це зовсім інше... – заперечила Адрі.

– Це те саме, моя сила стоїть набагато вище сили Бакарі, при можливості, я своїми руками можу натворити набагато більше за нього. Діт тому зайвий приклад. Можливо, знаючи, я б зміг щось змінити.

– Ти – це інше... – продовжувала виправдовуваватись Адрі.

– Чому? – Проте Адрі мовчала. Ален відчув, як сльози потекли з її очей. – Я змирився зі своєю долею і тобі раджу.

– За все доводиться платити… Непотрібно порівнювати грабіжника, що вкрав їжу, для своєї голодної сім’ї, й людину, що робить це заради наживи.

– Тільки не забувай, що суд для них один, однак вирок може відрізнятись.

– Що ти хочеш від мене почути? Що я змирилась з тим, що прирекла на смерть тисячі людей, чи з тим, що дорогі мені люди розплачуються за мої помилки? Ти правий, не все можна змінити, але знаючи те, що і я, Натаніель захистив би Діану.

– І хранителі стали безсмертними й не помирали на завданнях, – зіронізував Ален.

– Не безсмертними, але прожили би трохи довше. На нараді ви обговорювали початок нової війни?

– Можливо...

– І розпочне її все той же Бакарі, – зітхнула Адрі.

– І що: всім перестати боротись, схилити голови? Вершник забрав немало життів, та хіба він винен, що Бакарі захотів заволодіти його силою? Призначення вершників – нести кінець, але коли він дійсно прийде. Як говорила Діана: «Кожен виконує свою роль». 

– Ну, дякую, з твоїх слів виходить, що я мала принести смерть в Едем.

– Не смерть, а новий початок, – виправив її Ален. 

– Ти розмірковуєш, як легенда ельфів, про Вищу Волю.

– Можливо вона права? – припустив Ален.

– Вбивство – не є виправданням, – заперечила Адрі.

– Але й власник Вищої Волі не є вбивцею. Ти дотримуєшся усіх правил і традицій Едему, щодо смерті, але чомусь і далі придумуєш сотні причин, щоб не приймати реальність.

– А що, як я не хочу жити в такій реальності.

– Зміни її.

– А якщо я не хочу нічого змінювати?

– Те не хочу, се не хочу. Ти нагадуєш розбещене дівчисько, як не може вирішити де жити: в золотій кімнаті, чи золотому будинку.

– Знаєш, тепер я бачу, що рішення прийти сюди було помилковим!

– І народження твоє було помилкою, і життя, і наша зустріч… Весь  світ помилка, одна ти ідеальна. Ніхто нічого не може зробити, одна ти, сидячи в кімнаті, здатна взяти на себе всі гріх людей.