ГЛАВА 62

– Годі бігати! Я починаю сумніватись, чи ти переміг Сотаріса і гігантів! – вигукнула роздратовано Ліора.

– А ти не сумнівайся.

Ален огорнув свій меч темним ефір, завдаючи ударів яким, він старався охопити якомога більшу територію.

– Подібний трюк тут не спрацює. Ти правильно здогадався, що для контролю, я маю перебувати всередині, проте є невеликий нюанс, цей світ не єдиний, а складає систему, подібно відображенню в дзеркалах, не знаючи де основне – ти будеш ганятись за копіями, а я, в цей час, зможу робити все, що захочу. – Як на підтвердження своїх слів, Ліора знову атакувала. – Пора закінчувати, а то гра затягнулась! – виголсила Ліора.

Тіло Алена пронизили мечі, що з’явились у повітрі.

– Що за? – сплюнувши кров, мовив Ален. Болю не було, та спостерігати, як з твого тіла стирчить з десяток мечів, ще те задоволення.

– З’явись, Глейпнір! – виголосила Ліора.

Ноги Алена почав окутувати золотистий ланцюг, він мов змія, звивався по тілу, знерухомлюючи його. Як Ален не старався, проте визволитись йому не вдавалось.

– Марно стараєшся, його навіть тобі не розірвати, ледь не забула – техніки він також блокує. А тепер – пора повертатись.

Повернення відбулось так само несподівано, як і переміщення в той світ. Навколо вже встигло зібратись чимало демонів і декілька велетнів. Всі вони презирливо посміхались, як шакали – готові накинутись в будь-яку хвилину.

– Ведіть його в палац! – скомандувала Ліора, яка вже не приховувала своєї присутності.

Це була висока жінка років тридцяти. Червона сукня підкреслювала її струнку фігуру. Стрижка каре, яка частково прикривала праве око. Сережки у формі кілець. Схоже, вона полюбля розкіш, і красиво вдягатись. Демони одразу кинулись виконувати її наказ.

*****************

Палац, про який говорила Ліора, знаходився майже на краю міста. В порівнянні з іншими будівлями, він був ще в доволі непоганому стані. Вхід охороняло близько п’ятдесяти Мотолу. «Серйозна охорона», – подумав Ален. Його провели у величезний зал, навколо якого стояли невідомі в чорних мантіях. В центрі, на п’єдесталі, розміщувалось щось на зразок сфери, розписаної рунами. В середині цієї  сфери палав блакитний вогонь.

– Радий знову вас бачити, командире Ален, – почувся голос у нього за спиною. Це був не хто інший, як Молох. – Пройшло небагато часу з нашої останньої зустрічі, – посміхнувся він. – Сумно, що саме так доводиться приймати дорогого гостя, та не хочеться, щоб ви наробили дурниць. Ці леді зі мною погодяться.

В супроводі Сотаріса до Алена прямували Адрі й Ліа.

– Ален! – скрикнула Адрі, й хотіла було кинутись до нього, та Сотаріс швидко остудив її запал, схопивши за плече і боляче стиснувши.

– Відпустіть їх, вам потрібен тільки я! – закричав Ален до Молоха.

– Помиляєтесь, ви потрібні нам обоє. Хоча, від іншої можна позбутись.

– Я з задоволенням це зроблю, – засміявся Сотаріс.

– Мене не перестає дивувати цей світ, тут і собаки можуть говорити, – говорячи це, Ален дивився прямо на Сотаріса. – Мабуть, добре мати ручну собачку, яка ще й говорити вміє? – Ален спеціально провокував того, щоб він забув про Ліа.

– Ах ти ж недомірок. Зараз я поквитаюсь з тобою за попередній раз, – і він за один стрибок опинився біля Алена, й повалив того на землю.

– Тобі не завадить чистити зуби, а то зараз знепритомнію від смороду.

На це  Сотаріс відповів лиш оскалом, за мить, його волохата лапа, одним помахом відірвала ліву руку Ален. З рани потекла блакитна кров.

– Залишу одну, щоб ти ще зміг мене повеселити, – посміхнувся Сотаріс.

– Ну все, годі, а то від нього нічого не залишиться, – скомандував Молох. – Надайте хлопцю допомогу, бракувало ще, щоб він помер, – звернувся він до демонів.

Адрі затулила ротами руками, з переляку, вона не змогла навіть слова вимовити.

– Він же не говорив, що малий має бути цілим. Та й в нього є ще одна, а цього – більш ніж достатньо, – прогарчав Сотаріс.

– Добре хоч голову вистачило розуму залишити, – насмішкувато мовила Ліора.

– Поговори мені! – огризнувся Сотаріс. – Що ти взагалі тут робиш?

– Абаддон вирішив, що допомога вам не завадить, особливо, коли Молох зайняти, а ти ходиш без нагляду.

– Ох, і договоришся ти колись, – вже привітніше мовив Сотаріс.

– Займімось справою, а то знову доведеться слухати повчання від цих трьох, про нашу некомпетентність, – мовив Молох.

– І як все відбуватиметься? – запитально поглянула на нього Ліора.

– Спочатку, ми зберемо достатню кількість енергії, а потім – прибуде Бакарі, й почнемо відкривання… – пояснив Молох.

– Інша дівчина нам потрібна? – запитав Сотаріс у Молоха.

– Поки що хай живе, а там побачимо, – відповів Молох.

*****************