ГЛАВА 61

Алену й Діані випало командувати загоном з десяти тисяч осіб. Таку кількість і загоном не назвеш, це вже чимала армія. В Натаніеля й Беатріс, було на порядок менше. Лідери вцілілих вирішили раз їх двоє, то й кількість має бути відповідна. В цих армій були, звичайно, й свої командири, але основі рішення приймала наша четвірка.

– Дякую, що вибрав мене, якщо чесно, то мені трохи страшно, – звернулась Діана до Алена, коли вони залишились на самоті.

– Все ж людське у вас є, – посміхнувся Ален.

– Та ну тебе, – і Діана легко вдарила його в плече.

– Признаюсь чесно, мені також було страшно під час першої битви в Бастіані. В порівнянні з п’ятим – нас було декілька сотень. Це немов зустрітись зі своїм найгіршим кошмаром.

– Ми також не сидимо на місці, але наші завдання рідко передбачають близький контакт, а якщо подібне й трапляється, то бій має закінчитись швидко – так нас навчають. А тут – все по-іншому. Стільки людей залежать від тебе, потрібно швидко оцінювати ситуацію і приймати рішення… Говорять, що в командирів подібне закладено в генах.

– Ага, а ще – ми безсмертні, й можемо самотужки підкорити половину Проклятої Землі. Аналітика і вміння тримати емоції під контролем – це не щось фантастичне. Просто люди звикли використовувати тільки частину своїх можливостей. Хоча, який з мене командир, пощастило декілька разів, тільки й всього...

– Це ти вже недооцінюєш себе. Навіть Натаніель признав твій потенціал, а це – велика рідкість. За інших обставини, він би тебе й на крок не відпустив від себе.

– До речі, про нього, так і не було можливості запитати, а звідки він знає Адрі?

– Це його молодша сестра, – не вагаючись відповіла Діана.

– Сестра? – ледь не вигукнув Ален з несподіванки.

– Ага. Адрі наймолодша в сім’ї, старша Каріна, Натаніель посередині. Їхня сім’я має величезний вплив серед Вищої Знаті. Майже усі її члени займають високі посади в ордені.

– Крім Адрі? – уточнив Ален.

– Після того дня… багато чого змінилось, вона відмовилась від підвищення,  вирішила залишитись молодшим офіцером і допомагати тим, хто постраждав від вершника. Хоча, вона й раніше допомагала всім, в неї дуже добре серце, як на дівчину з таким походженням.

– А хіба не вся Знать проявляє особливе ставлення до простих людей?

– Власники особливо сильної волі – це еліта, вони ставляться з презирством навіть до тих, хто з їхнього кола. Це важко пояснити, скоро сам побачиш.

– Мені вистачило Рігана, – зітхнув Ален.

– Тоді ти частково розумієш, про що йдеться. Тільки не кажи Натаніелю про нашу розмову, йому зараз і так нелегко, – схиливши голову, мовила Діана.

– Мовчатиму як риба, – посміхнувся Ален.

– Вирушаємо! – почулись голоси в натовпі.

– Пора. Наперед вибачаюсь, якщо було щось не так, – зніяковіло мовила Діана.

– Перестань говорити дурниці, все буде добре, – підбадьорив її Ален.

Діана нічого не відповіла, лише зобразила невинну посмішку. 

*****************

Як і планувалось – між загонами створили дистанцію. Щоб уникнути непотрібних жертв, було прийняте рішення оминути небезпечні скупчення ворога, хоча, в цих пісках небезпека підстерігала на кожному кроці. Уникати боїв вдалося недовго. Першим противником стали старші демони, вперемішку з молодшими – без крил. Наявність крил дала їм перевагу в маневреності, якої були позбавлені піші демони. Бій розгорівся не на жарт серйозний. Хоч демонів й було значно менше, проте навіть за таких обставин вони перевершували людей, в плані сили й витривалості.

Ален і Діана очолили бій на передовій, завдяки їхній силі й майстерності, число демонів швидко зменшувалось. Діана не належала до еліти, тому використовувала тільки стихію землі, проте й цього було достатньо, щоб потіснити ворога. Їхній загін не відставав від них, стараючись відправити на той світ якомога більше нечисті.

Та хід бою швидко переломився, коли демони вдались до вельми розумного маневру. Ті з них, хто володіли силою, сформували в руках луки, й десятки стріл полетіли в сторону вцілілих. Захиститись від них було майже неможливо, адже при зіткненні – роздавався сильний вибух. За мить поле бою перетворилось на криваву бійню. Тіла й відірвані кінцівки, валялись повсюди. Нестерпний сморід рознісся пустелею. В декого здавали нерви й він робив самогубство, дехто кидався на товаришів, вважаючи їх ворогами. 

– Розосередитись! – кричав Ален до людей, що хаотично бігали в пошуках укриття.

Люди не одразу, та все ж почали виконувати його наказ.

– Піщана стіна! – вигукнула Діана. Поле бою розділила величезна стіна з піску. – Я не зможу утримувати її довго! – звернулась вона до Алена.

– Заберіть поранених, поки стіна нас захищає! Ті, хто можуть продовжувати битву – сформуйте бойові шеренги й атакуйте їхню піхоту, на крилатих не зважайте, я сам ними займусь! – командував Ален.

Його наказ передали по ланцюжку, й за декілька хвилин – хаос змінився виконанням чіткого завдання.