ГЛАВА 58

Першим прокинувся Ален, інші ще міцно спали. Схоже – кола діяли на них куди сильніше, ніж на нього, хоч вони й не подавали особливих ознак. В таборі було досить спокійно, лише поодинокі тіні патрульних бродили в окрузі. Половина вогнів погасла, залишилось тільки декілька для освітлення території, в разі нападу ворога. Дехто готував на них поїсти. Хоч Ален поки що й не відчував голоду, проте неповторний аромат печеного м’яса пробуджував ще той апетит.

– Доброго ранку, – потягуючись, і протираючи сонні очі, мовила Діана. – Ти хоч спав? – звернулась вона до Алена.

– Я б назвав це – зануренням в думки, – посміхнувся Ален.

– Щастить тобі. Я вже думаю, що скоро і нам їжа знадобиться. Кляті демони, – сердито мовила вона останні слова.

– Тихіше ти. Дай ще поспати, – крізь сон мовила Беатріс.

– І так кожен раз, – склавши руки на грудях, мовила Діана.

– До речі, а де Натаніель? – звернувся Ален до Діани.

– Він майже не спить, весь у справах. Винить себе за провал завдання... – вже тихіше мовила Діана останні слова.

– Провал? – здивувався Ален.

– Тіньовий славитьс бездоганним виконанням доручених йому завдань, а тут таке, – пояснила Діана.

– Фактично, ви ще на завданні, ви ж так і не з’ясували всього, – підбадьорив її Ален.

– В тому-то й річ, що з’ясували… – схиливши голову, винувато мовила Діана. – Вчора ти лише підтвердив усе.

– А з чого раптом таке одкровення? – Ален скоса поглянув на неї.

– Якщо ти не помітив, то нас тут тільки троє, – натякнула вона на проведену ніч, й відсутність Натаніеля.

– Непросте у вас поняття довіри, – пожартував Ален.

– Найкраще людину можна зрозуміти в схожих ситуаціях, – повчально мовила Діана.

– А якщо би я виявився шпигуном? – запитально поглянув на неї Ален.

– То уже б не жив, – заговорив Натаніель, що з’явився з-за дерев. 

– З вами не засумуєш, – посміхнувся Ален.

– Те саме можу сказати й про тебе. Що це за меч? – і Натаніель випрямив праву руку, в якій тримав меч Рін.

– Знайшов перед другим колом, треба ж було чимось оборонятись від демонів, – байдуже відповів Ален.

– І ти не помітив, як він висмоктує сили? – скоса поглянув на нього Натаніель.

– Висмоктує? – перепитала здивована Діана.

– Сама перевір, – і Натаніель простягнув меч Діані. Та обережно взяла його в руки.

– І справді, я відчуваю, як мене покидають сили. З таким мечем довго не повоюєш.

– І я про це, тому напрошується питання, як ти зумів стільки часу пробути з ним, і нічого не відчути?

– Я везучий, – стиснув плечима Ален.

– Поганий жарт, а я майже повірив тобі, – погляд Натаніеля не віщував нічого доброго.

– А він наполегливий, – мовила Рін.

– І що далі? – звернувся Ален до Натаніеля.

– Залежить від відповіді на друге питання. Коли ти вчора згадав про ілюзію, я спочатку не надав цьому особливого значення, та потім мене немов осінило, і я вирішив перевірити тебе. І яким же було моє здивування, коли побачив одну з них на твоїх очах, проте, й це ще не фінал розповіді, я не зумів її розвіяти, що практично – нереально. 

– Тобто, як не зумів? – насторожено мовила Беатріс, яка від почутого швидко прокинулась.

– Добре, добре, ви розкусили мене, прийміть похвалу, Девкаліон і справді вартий своєї репутації, та впевнені, що хочете отримати відповіді на свої питання саме тут? – натякнув Ален на вцілілих, і можливі жертви, в разі загострення ситуації.

– В пастку заманюєш? – не втрималась Діана.

– Думаю, вам би не хотілось, щоб весь табір побачив… та й цей старий відчувши мою силу, вже не буде таким обережним.

– Що пропонуєш? – холодно мовив Натаніель.

– Ви знаєте навколишню територію, напевно знайдеться місце без зайвих очей... Вас троє, я один, сумніваюсь, що ви такі слабкі, щоб боятись мене.

– Добре, вирушаємо негайно, – не вагаючись мовив Натаніель.

*****************

Місце й справді вибрали віддалене від табору. Це була невелика галявина. По обгорілих пеньках можна було припустити, що недавно тут відбувся серйозний бій. Натаніель і дівчата добре орієнтувались на місцевості,     можливо – це вони провели тут битву. Ален вирішив не розпитувати, а то становище й так було напруженим. Вони взяли з собою ледь не половину арсеналу, тому в серйозності їхніх намірів він не сумнівався.

– Розкажеш їм все? – звернулась до нього Рін.

– Іншого виходу я не бачу, але – потрібно зав’язувати з цим, скоро весь орден знатиме про тебе. 

– По твоїх думках бачу, що ти неспроста це робиш?

– Він знає Адрі, це я зрозумів з першої нашої розмови, хочу з’ясувати хто він такий.