ГЛАВА 49

– Що це було? – ледь Ален зайшов в печеру, вигукнула Ліа. 

– Не знаю, про це слід запитати демонів, що до цього причетні, – стиснув плечима Ален. – Мені самому ледь вдалося врятуватись. Але підозрюю, все це наслідок дій тих, хто вирішив використати сім кіл не за призначенням.

– Дисбаланс? – припустила Ліа.

– Типу того. А вона здогадлива, – вже подумки мовив Ален, а потім вголос додав. – У мене для вас гостинці, – і він скинув з плечей сумки.

– Що це? – здивовано поглянула Ліа на несподіваний подарунок.

– Те, що залишилось від наших гостей. Вони добре підготовлені до подорожей цією землею.

Дівчата відкрили сумки й на превелику свою радість виявили в них їжу. Хоч ніхто з них й не хотів визнавати фактор чималого голоду, але він давив на них чимраз сильніше. Розділивши все на умовні порції, щоб на довше вистачило, вони заходились ласувати несподіваним подарунком, ввічливо запропонувавши перед тим Алену, але той категорично заперечив, мовляв, вам воно потрібніше.

Незабаром повернулись Рікард і Беренгар. В невеликій покритій латками сумці, вони принесли жовтогарячі камінці. Крім кольору, вони нічим не відрізнялись від звичайних, та враження швидко змінилось після того, як Рікард потер два з них. Спалахнуло яскраве полум’я. Докинувши ще декілька каменів, вони сіли відпочивати. Останні події залишили помітний слід на усіх. Та той ще ефект справила розповідь Ліа про події, після їхнього відходу. Чоловіки засипали Алена запитаннями, але той лише висловив здогадки, про причини того явища, і можлиивість повторення. Така відповідь задовольнила їх. Решту часу говорили про буденні й відсторонені речі, іноді, все ж повертаючись до теми семи кіл. Адрі, закутавшись в плащ, поклала голову на плече Алену й мовчки слухала, лише зрідка долучаючись до діалогів, а згодом і зовсім заснула. Стараючись не розбудити, Ален переніс її до спальника й обережно поклавши – накрив плащем.

– Хотіла б я мати такого хлопця, – посміхнулась Ліа.

Ален зніяковіло відвів погляд вбік.

– Всьому свій час, – відповів Ален.

– Та куди вже далі. Не перша сотня минула.

Усі засміялись. 

*****************

Відпочивши й зібравши необхідні речі, вони вирушили далі. До четвертого кола довелось йти недовго. Воно являло собою безкраю рівнину. Як і на інших колах, тут панувала мертва тиша. Тільки вони ступили на його землю, як Адрі й Ліа зблідли.

– Почалося, – повідомив Рікард.

– Що з ними? – занепокоївся Ален.

– Це коло діє куди витонченіше, ніж інші, воно напряму заставляє заглянути в себе, побачити те, що ви так жадаєте приховати, – почав пояснювати Рікард. – Читає вас, як відкриту книгу, а потім втілює в життя найпотаємніші страхи. Жадібність – це не тільки бажання наживи. Якщо, наприклад, ви приховуєте якусь таємницю, а вона завдає шкоди інши, то це коло звалиться на вас тягарем, який ви можете не витримати. Розповідали, що тут часто бувають представники земного органу правопорядку, ви краще знаєте про що я говорю. – Ален схвально кивнув. – Так от, один з них покривав вбивцю. Потрапивши сюди, він землю рив руками й видав такий крик, що кров холонула в жилах, лиш би не чути голосів жертв, того вбивці. Починаючи з четвертого – люди відчувають справжнє пекло. Ті, хто не в змозі пройти чи повернутись через прохід біля Міноса, залишаються тут і виконують покуту, в кожного вона різна, проте одне в них спільне – це біль, що вони терплять. Розкаявшись і прийнявши те, що наробили, ви можете розірвати коло болю, але повторюю, все залежить від самої людини. Сам бачив, як люди, охоплені жадністю, вбивали тут за шматок їжі. Тепер розумієте, чому ніхто не помітив гігантів. Навіть наявність наглядачів не допоможе в такій ситуації.

– І що нам робити? Чекати поки Адрі й Ліа зіткнуться зі своїми страхами? – скептично мовив Ален.

– Не знаю, ми вперше на цьому колі, що знав, я розповів, інше доведеться дізнатись самим, – стиснув плечима Рікард.

– Хто страж цього кола? – запитав Ален.

– Плутос, – відповів Рікард.

– Про нього щось відомо?

– Кажуть – це сліпий старець. Але як, і де його знайти, ніхто не знає.

– Схоже, як раніше не вийде, – про себе мовив Ален. – Ми тут, як на долоні, тільки стисни руку й закрий пастку. Хоча тепер починаю розуміти слова Бріара, – вже подумки мовив Ален.

– Думаєш, саме зараз розкриється те, що приховує Адрі?

– Не виключено, все залежить від природи таємниці, якщо вона взагалі існує.

– Раз ми тут, то давайте пошукаємо сховок або хоч якісь підказки, – заговорив вже Беренгар.

– Підтримую, інших ідей все одно немає, – мовив Рікард.

Адрі й Ліа за останній час не промовили й слова, їхня свідомість була десь далеко, підсвідомо вони чули й сприймали все, що відбувалось ззовні, однак відповісти не могли. Ален взяв Адрі на руку, а Рікард Ліа, й так вони попрямували вперед, а вірніше туди – не знаю куди.

Природа на четвертому колі відрізнялась від трьох попередніх м’якшим кліматом. Тут не було такої спеки, як на третьому чи вітрів другого. Тепле сонце й легкий вітерець, що освіжав і надавав сил. Небо вже прояснилось після проливних дощів і дисбалансу, хоча останній, ще загрожував у будь-який момент повернутись.