ГЛАВА 36

Лікування зайняло більше часу, ніж Ален думав. Хоч його оглянули досить швидко й рану залікували, навіть шрамів не залишилось, але обстеження показало залишки минулих травм, які ще повністю не загоїлись, тому лікарі зажадали постільного режиму, хоча б до вечора. Ален вже хотів було просто переміститись, але на заваді став бар’єр, який встановили заради безпеки пацієнтів, від зовнішніх загроз, хоча зараз він діяв швидше, як стримувальний фактор, для таких, як він, що рвалися назовні. Дакоста час від часу навідував його, доповідаючи про останні події. Між формуваннями налагодили безперервний зв'язок, для координації дій. З його слів Ален дізнався, що до Клебера вже приєднались Дагер, Дейчі, і частина їхніх з Сейшасом військ. Джеро далі всіх, тому й часу йому потрібно було більше.

Часу й справді було чимраз менше і справа не в п’ятому темному легіоні. Час, даний йому Бріаром, спливав післязавтра, тобто, ще один день. Через це він не міг нормально відпочивати. Не допомагали й заспокійливі трави, які йому давали дівчата. Він не міг змиритися з думкою, що просто відсиджується і це в результаті призведе до його запізнення.

Ближче до вечора Ален не витримав і схопивши плащ з крісла, біля ліжка, крадькома попрямував до виходу. Вартові, біля дверей, випрямились і віддали честь, побачивши його. Швидко запитавши де Дакоста, він вибіг на вулицю. Використавши fulgur, перемістився на околицю Тройзена. Звідти відправлялась чергова партія солдатів. Видовище було дивовижним, декілька тисяч солдатів, вишикувані в шеренги, а навколо них, формуючи чотирикутник, розташувалисья інші хранителі. Останні зосередили навколо себе ауру, потім, поступово огорнули нею шеренги солдат. Секунда й шеренги зникли. Так відбувалось зі спорядженням і провізією, адже на Проклятій Землі вона була їм потрібна. Система була вельми дієвою і дозволяла за секунду переміщати величезні групи.

Побачивши Алена солдати застигли на місці, а вже за секунду вигукнули громовими голосами: «Phoenix renati!»

– О, Ален, вас вже відпустили? – мовив розгублено Дакоста, він не очікував побачити його тут.

– Вирвався, – засміявся Ален.

– Дівчата, якщо вже взялася за когось, то не відпустять до повного одужання, – і собі посміхнувся Дакоста.

– Бачу, солдати раді… – натякнув Ален на їхню реакцію.

– Ще й як. Слухи про нового командира швидко розлетілись, звичайно, ми обмежили їх нашим легіоном, – поспішив уточнити Дакоста.

– За це дякую. Гадаю, і мені час вирушати, а то Марко зачекався.

– Маркус вирушив раніше, просив передати найщиріші побажання швидкого одужання. Після того, як почув про Купера, він так і рветься в бій.

– Схоже на нього, – посміхнувся Ален.

– Ледь не забув, вам краще переміститись з однією з груп, а то тамтешні бар’єри налаштовані по системі приймання великих груп, з врахуванням особливої аури, що оточує їх при переміщенні.

– Простіше кажучи, щоб уникнути зайвого переполоху, краще переміститись з солдатами.

– Можна й так ста казати, – посміхнувся Дакоста.

– Хто на черзі?

– Повітряні ескадрильї. Он ті солдати на грифонах, – Дакоста вказав рукою на величезне скупчення грифонів з вершниками, метрів за двісті від них. Ті крутились на місці, іноді розривали землю сталевим дзьобом, але не порушували загальних шеренг. 

– Кращої компанії годі придумати, давно їх не бачив.