ГЛАВА 31

– Це ви перенаправили переміщення? – перелякано мовив Маркус.

– Так. Слід все узгодити, а вже потім діяти.

– Я так зрозумів, у вас є план? – скоса поглянув Маркус на Алена.

– Він трохи божевільний, але на інший немає часу.

– На «інший» я й не сподівався, – піднесено мовив Маркус. – І яка моя роль?

– Одна з найважливіших, допоможете проникнути в табір, але як простому хранителю.

– Ріган мене не сильно любить, а тривала відсутність цього аж ніяк не змінила, – поспішив уточнити Маркус.

– Основною проблемою є Купер, правильно?

– Ну, так… – невпевнено відповів Маркус.

– Позбудемось його і Ріган не буде перешкодою, зможемо спокійно поговорити з Дакостою і Сейшасом. Просто довіртесь моєму плану.

– Добре, – зітхнув Маркус.

– Тоді в дорогу.

Вони вийшли з густого лісу й попрямували добре втоптаною дорогою. Лише іноді їх оминали вози запряжені кіньми, чи вершники, що галопом мчали до міста. Жодних ознак табору хранителів, чи простих патрульних. Ален вже почав думати, чи не помилились вони й хранителі не покинули місто. Але потім відігнав ці думки й зосередився на їхній цілі.

Дорога зайняла ще близько години. Поки все йшло за планом. Вони зберегли інкогніто й не привернули зайвої уваги. Спустившись з невеликого пагорба перед ними відрилась чудова панорама міста.

Сотні будинків, гостроверхі дахи яких виступали над мурами. Перед містом розкинулось невелике передмістя. Життя в ньому кипіло, як у вулику. Торговці розхвалювали свої товари, на терасах, перед тавернами, що розташувались попри дорогу, сиділи й випивали різні напої люди Ален навіть запримітив серед них двох ельфів. Коли вони проходили чергову таверну його увагу привернув один столик. За ним сиділо п’ятеро людей, проте їхній зріст був трохи незвичним, як для людей. Звичайно не усі люди виростали під два метри, але тут було щось не те. Чорне густе волосся, в декого руде, довгі бороди. В трьох за спинами чималі сокири, перев’язані шкіряними ремнями. Переважно усі були злегка огрядні. Одягнені в коричневі штани, сірувату сорочку, поверх якої красувалась зелена жилетка, в чималих, як для їхнього зросту черевиках. На плечах легка накидка. Вони випивали й веселились.

Маркус помітив допитливий погляд Ален.

– Це гноми. Основні постачальники металу і дорогоцінних каменів. Саме завдяки їм паладини й прості солдати мають висококласну зброю.

– Паладини? – здивувався Ален.

– Ви їх вже бачили в таборі Дейчі й Дагера. Солдати закуті в білосніжні обладунки, – поспішив уточнити Маркус. – Вони не прикликали ангелів, використовують лише власну майстерність, відточену роками. Їхньому володінню мечем заздрять навіть хранителі.

Ален згадав момент, коли тільки побачив їх. Їхній вигляд і справді справляв заворожуючий ефект. Масивні й водночас легкі, як йому здалось, сталеві обладунки. Чималий дворучний меч. На плечах, за допомогою двох щитків у формі крил ангелів, кріпилась білосніжна накидка. На грудях був зображений ангел з широко розкритими крилами. Шолом, який повністю закривав голову. У ньому не було забрала, чи чогось подібного, лише невеликі прорізи для очей і один великий, на рівні носа, щоб можна було дихати.

– А хіба одної майстерності достатньо, щоб протистояти демонам, не вірю, щоб в них не було якось секрету?

– Ваша правда. Хоча, це не являється секретом. Вони покривають свої мечі невеликою аурою. Це вдається завдяки жорстким тренуванням і медитаціям.

– Щось на зразок Вищої Знаті?

– Типу того. Є паладини, які досягли феноменального контролю, але, в основному, це слабка інтерпретація сили хранителів.

– Це достойно поваги, битися з демонами не володіючи силою хранителів.

– Кожен старається по-своєму захистити Едем, – сухо, і без особливих емоцій, мовив Маркус.

Попереду показалась головна брама міста. Вартових було близько десяти. Озброєні довгими алебардами й короткими мечами. Одягнені в коричневу шкіряну куртку без рукавів, укріплену тонкими металевими пластинами на грудях. На передпліччі красувались чорні щитки. Міцні штани з чорної тканини й легкі туфлі на ногах, довершували екіпіровку.

Маркус підійшов до одного з вартових, щось шепнув йому на вухо, той задумався на секунду, а потім таким же шепотом відповів.

– Усі четверо тут, – повернувшись повідомив Маркус. – Розташувались в цитаделі. Частина військ зараз в казармах, інша патрулює територію за декілька десятків кілометрів від міста.

– Дивно, що ми нікого не зустріли.

– Можливо заходи безпеки, – стиснув плечима Маркус. 

– Добре, що вони все ж тут. Ледь не забув, потрібно змінити броню на щось менш помітне, – плащ Ален раніше завбачливо віддав Рін, а от про кірасу забув.

– Я можу переробити її, але потрібне тихе місце, – мовила Рін.

– Рін каже, що може все зробити, але потрібне тихе місце.

– Тоді – слід відшукати трактир і зняти кімнату.